Для написання вірша потрібна лише тиша
1 вересня жителю Солошиного Михайлу Задорожньому виповнилось 65 років. Майже все своє життя він безвиїзно живе у рідному селі. Вважає його найкращим місцем для проживання на всій Землі. Говорить: «У нас же все є. І луки, і поля, і ліс, і красень Дніпро — живи і радій!»
Ледве не єдиним винятком, коли Михайло Іванович надовго залишив рідне село, був період служби в армії. Служив Михайло Задорожній на «іншому краю географії» — далекій Чукотці. Усе там було дивним і незвичним — суворий клімат, тундра, холодне Берінгове море. Разом із ним у радіотехнічному полку відбували строкову два земляки — кобелячанин Костянтин Остапенко та житель села Свердловське Василь Савченко.
А ще армія несподівано для нього самого відкрила у хлопця із Солошиного поетичний хист. Саме на Чукотці він написав свої перші римовані рядки. «Ніде я цьому не вчився, і наставників ніяких не було, — згадує ті часи Михайло Іванович, — вірші самі в голову прийшли».
Повернувшись додому, Задорожній привіз із собою з Чукотки бивень моржа у подарунок татові та свій перший рукопис. І з того часу живе в Солошиному і постійно пише. Спочатку складав вірші для поздоровлень рідних і близьких під час весілля, святкувань днів народжень та інших урочистих дат. Згодом почав римувати на більш серйозні теми.
Для написання віршів сільському поету потрібно лише дві речі: тема і щоб ніхто не заважав. Особливо добре Задорожньому римувалося у 90‑ті роки. Тоді у Солошиному, як і по всій Україні, панувала суцільна руїна. Соціалістична економіка помирала, Радянський Союз розпався, гинули один за одним колгоспи. Не було у селах електроенергії, не було грошей, не було бензину. І Михайло Іванович разом із сином придбали двох коней. «Любив я на підводі їздити, — згадує чоловік. — Їдеш потихеньку, ні тобі гуркоту двигуна, ні запаху бензину. Свіже повітря, спів пташок, є час нашою солошинською природою полюбуватися».
Вірш про коня
Ой, коню мій, коню, ой, коню мій рідний!
Ти служив у спеку, працюєш у стужу.
Не знаєш ти матері, виріс із бід,
Ніхто не записував твій родовід.
Хто предки твої? Уже стліли їх кості.
Мав також загинуть і ти у колгоспі.
З колгоспної каторги витяг красавця,
Ти працею вільною можеш пишаться.
Є мудрість народна: кінь — друг для людини.
Я бачив не раз, як мордують скотину.
Не другом коневі людина бува,
Я знаю випадки, не раз і не два.
Та що там скотина, безмовна, німа.
У колгоспі в людини такі самі права.
Тобі тепер добре, мій коню гриватий,
А хто ж буде нас з «каеспе» витягати?
Солошине. 1998 рік.
«Я перший забрав свій пай із колгоспу»
У 90‑ті Михайло Задорожній зважився на безпрецедентно сміливий крок. Він вирішив забрати свій земельний пай із місцевого колективного сільськогосподарського підприємства. Хоча до останнього був прихильником колгоспної системи господарювання. «Дуже я хотів, щоб колгоспи залишилися, — розповідає Михайло Іванович. — Звик же працювати у гурті. А потім, як побачив, що робиться, то вжахнувся. І так все розвалюється, а начальство та різні ділки і те докрадають. Зрозумів я, що багатьом вигідно у тій мутній воді рибку ловити». Чоловік згадує, як з дому носили у колгоспну їдальню буряки та квашену капусту, щоб механізатори мали що попоїсти. А в цей час із колективної комори безслідно зникали сотні кілограмів м’яса
І він прийняв рішення. «Я перший забрав свій пай із колгоспу», — до цього часу Михайло Задорожній вимовляє цю фразу із тремтінням у голосі. Разом із ним вийшли зі складу КСП його родичі. На той час в Солошиному вже існувало кілька фермерських господарстві. Одним із перших солошан, хто зважився господарювати самостійно, став колишній місцевий зоотехнік Володимир Струк. Він зареєстрував підприємство із багатообіцяючою назвою «Шанс». І Задорожній вирішив співпрацювати із Струком. «Було нас четверо відчайдухів, — розповідає Михайло Іванович. — Володя, його двоюрідний брат Сергій, я і мій зять Саша Ткаченко. Ох і важко було, пахали до сьомого поту. Але все у нас вийшло».
Зараз фермерське господарство «Шанс» є найпотужнішим у Солошиному. У нього в обробітку знаходиться більше тисячі гектарів землі. Володимир Задорожній лише у минулому році перестав там працювати — вік і погіршення стану здоров’я далися взнаки.
Але й до сьогодні пенсіонер живе турботами «Шансу», України, рідного йому Солошиного. Дуже переймається тим, що невдовзі розпочнеться масована атака на фермерів та одноосібників з боку представників олігархічного капіталу. Нібито й не загрожує це нічим Задорожньому. Пенсію у нього не відберуть, сиди собі вдома разом із дружиною Галиною Григорівною, дивись телевізор, бався з онуками. Але йому не байдуже, йому болить. Напевне тому, що Задорожній — не просто поет і хлібороб. Він ще й справжній патріот свого Солошиного, своєї України.
Солошине моє
Ти родом із віків, ти — хліборобський край,
Край мужніх козаків, зійшла твоя зоря!
В дніпровському краю, між тисячами сіл
Тебе я впізнаю.
Лунав і спів і плач з Дніпровських берегів,
В часи випробувань мій рідний край горів.
Йшли в бій твої сини — козак то чи солдат,
За волю берегів, за долю білих хат.
Солошине моє, недоля білих хат
Наругу пережив мій дід, і батько, й брат.
А сестри й матері від зорі й до зорі
Плекали хліб гіркий, чорніший від землі.
Могили без хрестів рядами над Дніпром,
Скорботний хрест навис над кожним тут
двором.
У мареві вогнів, у крилах птиць з Дніпра
В Солошине моя прийшла нова пора.
Без радості, без сліз, на вибоях невдач
Скрипить державний віз — надією живем.
У праці, у борні, коли на берег наш
Прилинуть світлі дні.
Солошине моє, прадавній оберіг,
Ступаю, наче в храм, до тебе на поріг.
Солошине, 1998 р.
