Дитинство Ярослава не можна назвати щасливим, хоча, як він каже, - «все було добре, поки батьки не запили». З тих пір своє життя він ділить на «до», і «після». «Раніше мама й тато працювали, купляли мені усе необхідне, в мене були власне ліжко й парта…- згадує зі сльозами на очах 16-річний хлопчина, - а потім тата звільнили із заводу, мама також покинула роботу бухгалтера, і почали пити… Тепер в квартирі дуже воняє, скрізь безлад, та ще й спати немає де, лише один диван!»
Дивлячись на своїх батьків, Ярослав і собі перейняв «досвід» старших
Життя змусило Ярослава швидко дорослішати. Він змалечку був позбавлений сімейного затишку, оскільки батьки вели не зовсім здоровий спосіб життя - були схильні до вживання спиртного, займалися бродяжництвом, збираючи пляшки та макулатуру. В народі говорять, що діти – це наше дзеркальне відображення. Таке судження в даній історії повністю підтвердилося.
Дивлячись на своїх батьків, Ярослав і собі перейняв «досвід» старших. В першому класі він викрав у своєї вчительки гаманець. За таке діяння хлоп’я перевели в іншу школу – спеціалізовану. Та й там учень не прижився – за постійні втечі зі школи та незадовільну поведінку його перевели до Полтавської загальноосвітньої школи-інтернату ім. Н.К.Крупської, у той час як батьків було позбавлено батьківських прав.
"Я хотів допомогти батькам, щоб у них життя було краще!"
Навчаючись в інтернаті, Ярослав тричі тікав з території навчального закладу. Кожного разу його вабило вільне життя, де немає обов’язків та дисципліни. От і останнього разу хлопчина після уроків вийшов на вулицю та вирішив «прогулятися»… до батьків. «Я хотів допомогти батькам, щоб у них життя було краще, - виправдовується Ярослав, - вони мене давно не бачили і, мабуть, хвилювалися. Я дуже хотів побути вдома, біля татка й мами, але там ніде спати, та й дуже воняє, то ж я пішов ночувати на горище сусідньої дев’ятиповерхівки.»
Що чекало хлопчика вдома? У квартирі, де проживали батьки, не було ні світла, ні води, ні газу. Скрізь безлад, бруд та купи старого ганчір’я. Та найгірше для дитини – п’яні батьки, які звикли до свого буденного режиму - вранці йти з пустими пляшками, а ввечері повертатися з повними.
До кочувань Ярославу не звикати. Виживати в непростих умовах дитину навчило непросте життя. Зі старих матраців та подушок він облаштував собі нічліг на горищі сусідньої дев’ятиповерхівки.
«Вдень я збирав пляшки і макулатуру, потім це все здавав, - розповідає хлопчина, - на отримані гроші я міг купити хліб, майонез та «Мівіну». Декілька разів приходив до батьків. Вони думали, що я відпросився з інтернату, а коли дізналися про те, що мене розшукує міліція, наказали повернутися.»
Запримітили хлопчика, за всіма прикметами схожого на Ярослава.
За словами Жанни Ахіджанян, начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей УМВС України в Полтавській області, на пошуки хлопчика була задіяна велика кількість особового складу міліції міста Полтава та обласного управління міліції. «Першочергово ми провели огляд кімнати дитини в інтернаті, опитали учнів та вчителів, провели роботу по встановленню родинних зв’язків та місця, куди дитина може піти!» - розповіла Жанна Суренівна.
Правоохоронцям стало відомо, що хлопчина може піти до батьків, а тому в районі їх місця проживання було організоване цілодобове чергування. При відвідуванні родини Ярослава, ті запевняли, що сина не бачили, хоча в квартирі були деякі факти, що засвідчували протилежне.
Нарешті дитина була знайдена. Близько п’ятої години ранку на вулиці Уютна міліцейський екіпаж у складі оперуповноваженого відділу карного розшуку Полтавського міського управління капітана міліції Максима Федоренка та оперуповноваженого відділу кримінальної міліції у справах дітей Ленінського райвідділу міліції лейтенанта міліції Олексія Дрозда, запримітили хлопчика, за всіма прикметами схожого на Ярослава. Роздивившись уважніше, правоохоронці вже не мали жодних сумнівів, а тому доставили юного мандрівника до Ленінського райвідділу міліції міста Полтава.
Я просто скучав за мамою й татом, тому і втік.
У райвідділі худорлявий світловолосий хлопчик із зеленими очима був більше схожий на залякане звіря, що відбилося від своєї зграї. В брудному та драному одязі він розповідає про своїх батьків, а його очі наливаються слізьми. «Я просто скучав за мамою й татом, тому і втік. В інтернаті добре, і в мене там є друзі, але дуже не вистачає батьків…»
Наразі Ярослава повернуто до інтернату, де його радо зустріли друзі та вчителі. «Ми ніколи не сваримо дітей за втечу, - розповідає Алевтина Ключинська, директор навчального закладу, - намагаємося добрим словом переконати дитину, що цього робити не можна, допомагаємо їй швидко адаптуватися до комфортних та затишних умов інтернатного закладу. Зрозуміло, що цим неможливо замінити дитині батьків та дім, але ж кожна дитина має право на щасливе дитинство і ми намагаємося створити для цього усі необхідні умови!»
Зараз хлопчина продовжує навчання. Серед предметів найбільше йому подобається історія та зарубіжна література. Планує закінчити дев’ятий клас та вивчитися на каменяра. Найзаповітнішою мрією Ярослава є - закінчити школу та бути поруч з мамою й татом. Здавалося б, нічого захмарного дитині не треба, лише природне прагнення – мати щасливу родину. Останнє ж залежить від батьків…
