Для тих дітей, які продовжують перебувати у інтернатах чи дитячих будинках, лишається надія. Надія на те, що і за ними приїдуть і заберуть добрі мама і тато. На жаль, ця надія справджується не у всіх.
30-го вересня Україна відзначила День усиновлення. День, коли є гарний привід, щоб згадати тих людей, які не побоялися взяти у свою родину «чужих» дітей. Про цих людей ми говорили із спеціалістами служби у справах дітей Новосанжарської райдержадміністрації. Вони нагадали, що перший ДБСТ (дитячий будинок сімейного типу) у районі створили 2006-го року. Тоді родині Бровків, яка до своїх трьох дітей взяла п’ятьох із дитбудинку, навіть дали житло у Зачепилівці. Іншій родині — із Кунцевого — цього вже обіцяти держава не могла. Тому сімох дітей, які сім’я взяла до себе протягом 2008-го року, довелося виховувати на власній житловій площі, якої, на щастя, у родини вистачало.
У 2007-му у Новосанжарському районі з’явилася перша прийомна сім’я. Родина, яка вже мала двох дорослих синів, взяла на виховання маленьку дівчинку. За рік таких сімей стало дві. У другому випадку прийомні батьки взяли спочатку дівчинку, а потім і хлопця. За словами спеціалістів служби, незабаром на Новосанжарщині може утворитись і третя така сім’я.
Але серед різних форм влаштування у родину для дитини найкраща — це усиновлення. Це той випадок, коли батьки дають чужій дитині своє прізвище і далі виховують її, як рідну. У минулому році чотири родини із Новосанжарщини усиновили дітей. Для діток — це щастя знайти власну родину, для нових тата і мами — можливість реалізуватись як батькам.
— Такі сім’ї часто нагороджує Бог за їх рішучість та доброту, — розповідає завідувач сектору опіки та піклування служби у справах дітей Оксана Кас’яненко, — тільки у нашому районі було два таких випадки. Сім’я довгий час не може зачати дитину, подружжю ставлять страшний діагноз — безпліддя. Вони іноді роками лікуються, доки, нарешті, зважуються на усиновлення. А потім — за рік чи два — Бог ніби віддячує їм за цей крок і дарує власну дитину!
Спеціалісти служби неухильно дотримуються таємниці усиновлення. Це дозволяє убезпечити від непотрібних потрясінь і родину у цілому, і, що головне, дитину. А потім минає час, родина стає одним цілим і…
— Ви, можливо, не повірите, але усиновлені діти з часом стають схожими на своїх нових батьків! — запевняє начальник служби у справах дітей Тетяна Мєдвєдєва. — І через якийсь час вже ні у кого не виникає навіть припущень, що ця дитина — не рідна!
На жаль, поруч із тими, хто готовий взяти чужу дитину на виховання чи для усиновлення, існують і такі горе-батьки, які з легкістю відмовляються від народжених ними нащадків. Тоді відповідним службам доводиться вилучати дитину із такої сім’ї, а потім через суд позбавляти непутящих громадян їх батьківських прав.
— Хоча зараз держав орієнтує нас на те, щоб максимально зменшувати кількість таких вилучень, — пояснює спеціаліст служби Вікторія Моцак, — все таки треба докласти усіх зусиль, щоб дитина залишилася з матір’ю, а не поїхала у дитбудинок. Ми і переконуємо, і умовляємо — по-різному буває. Але трапляються, на жаль, такі мамочки, що на них ніякі аргументи не діють. Не працює у них материнський інстинкт — і все…
Так за 2010 рік у Новосанжарському районі десять подружжів були позбавлені батьківських прав. У двох випадках дітки після цього були передані на усиновлення, у інших — малюків передали опікунам — бабусям, тіткам чи іншим родичам. Якщо ж опікунів немає, дитину відправляють у сиротинець чи до інтернату. На сьогодні у Полтавській області на усиновлення очікують близько 900 дітей, у Новосанжарському районі — 31 така дитина.
Спеціалісти служби у справах дітей переконують: шлях усиновлювача не такий уже й тернистий. Громадяни України, які бажають усиновити дитину, звертаються до служби у справах дітей з письмовою заявою про взяття їх на облік як кандидатів в усиновлювачі. Далі — збір необхідних документів та знайомство з дитиною. У Новосанжарському районі отримати всі необхідні консультації можна на четвертому поверсі адмінбудинку в селищі Нові Санжари по вулиці Жовтневій, 23.
Через газету працівники служби хотіли б подякувати усім усиновлювачам і звернутися до потенційних: звичайно, піти на такий відповідальний крок часто нелегко. Але хіба не варто зробити це, щоб хоч одній маленькій людині подарувати надію? Щоб хоч пара дитячих очей засвітилися любов’ю і радістю. Щоб у нашій країні стало більше хоч на одну щасливу дитину. Хіба це того не варто?
