Розбитою асфальтівкою від’їжджаємо кілометрів за п'ятнадцять від Нових Санжар. Минаємо Лахни, Ємцеву Долину. Їдемо практично порожньою дорогою, яку тісно обступили дерева. Зустрічні автівки трапляються рідко — це вам не траса Полтава — Олександрія, тут за день може проїхати з десяток авто.
Заїжджаємо у село. Вказівник на в’їзді нагадує нам, що зветься воно по-пташиному — Горобці. Зупиняємось біля невеликого місцевого магазину. Біля нього стоїть типова «ГАЗелька», з якої спритний молодий чоловік вивантажує товар. Неподалік магазину стоїть щось середнє між примітивною автобусною зупинкою і місцем, де зазвичай селяни здають молоко. Дерев’яна споруда накрита шифером. Тут можна при біді сховатися від дощу, а можна просто посидіти якусь хвилинку та перекинутись словом-другим із односельцями.
На лавочці під шиферним навісом сидить чоловік, на вигляд — років шістдесяти, у чорній кепці, спортивних штанях і безрукавці. Великий палець на правій руці замотаний бинтом. Чоловік охоче відгукується на пропозицію порозмовляти. І за якісь півгодини ми знаємо про нього якщо не все, то, принаймні, дуже багато.
Володимиру Панасовичу Шовкоплясу — так зовуть нашого співрозмовника — 64 роки. З них шість він мешкає у селі. До цього чоловік жив у Полтаві, де працював майстром-підривником. Зараз мешкає у власному будинку неподалік ставка на межі Горобців та Великого Кобелячка.
Село живе з городу. Чим люди тут живуть? Ото є земля — що посадив, виростив — те твоє. Хтось тримає корів, свиней. Я не держу. Молоко купляю, коли захочеться.
На пай платять 7 відсотків. У нас Васюта землю орендує, то він нащот цього молодець. Для нас 7 процентів — нормально, он у Супротивній Балці ще платять 5. У Драбинівці вже 10? Так то ж у них.
Землю продавати пока не хочу. Воно ще нічого толком не ясно. Мені один знайомий казав, що пай можна продати за 12 тисяч. Гривень? Та ні, ви шо! Доларів! Але ж як я тільки свій пай продам? У нас ото є клапоть поля у 65 гектар, де наші паї. То й продавати його, мабуть, треба буде усім разом.
Пальця обварив, як закривав груші. Ніс ночви з окропом і банками, а воно взяло і хлюпнуло! А я ще й у перчатках був! Пока зняв, то на лівій руці пошти нічого, а на правій дебело обварив. Тепер оце ходжу забинтований, нічого толком робити не можу.
Інваліда поховав за свої гроші. Ще й пам’ятник поставив! Наш Васюта нормальний, хороший мужик. Треба тобі зерно — бери зерно, треба гроші — бери гроші. Я он в рахунок паю мішок цукру взяв. І не по 500, як на базарі, а за 350! Він хороший. Он у нас тут інвалід жив, так він йому завжди то «десятку», то «двадцятку» дасть. А коли той помер, він і поховав його за свої гроші. І пам’ятник поставив!
Вибили рибу електровудками — і поїхали. Я біля ставка живу. Так його тут один санжарський орендував. Рибу завіз, казав — хоче розвести. А потім вони ж приїхали вночі, вибили електровудками і свою, і нашу, яка була — і тільки його й бачили. Якби їх тією вудкою!
Набив би морду прямо в телевізорі! Нє, газет я не читаю. Всі новості узнаю з телевізора. Правда, як гляну, що він виступає, так би й набив морду прям через екран!
Та запалюється Володимир Панасович лише при згадці про політику. У іншому справляє враження типової сільської людини — доброї, гостинної і незлобливої. Проводжає нас, як давніх знайомих, і насамкінець запрошує заїжджати у гості на ставок — якимось дивом навіть після електровудки там лишилась риба. Обіцяємо обов’язково приїхати. Ми вирушаємо до Нових Санжар, а чоловік лишається сидіти на лавочці під навісом. Очікувати на інших співрозмовників чи просто грітись на осінньому сонці.
