26-го листопада у Нових Санжарах запалили свічки та провели урочистий мітинг. Так вшанували пам’ять жертв голодоморів.
Жителі селища, працівники установ та організацій збираються на площі перед селищною радою о пів на четверту вечора. Для того, щоб взяти участь в урочистій ході, сюди приходять молоді та літні мешканці Нових Санжар. За кілька хвилин формують колону, яка вирушає вулицею Леніна до пам’ятного знаку жертвам голодомору 1932–1933 років. Попереду йдуть представники районної влади. У руках тримають запалені свічки. Деякі мешканці селища також несуть із собою свічки, але таких все ж небагато.
Колона наближається до пам’ятного знаку. Люди стають по обидві сторони від нього рівними рядами. Починається мітинг.
Відкриває його селищний голова Андрій Река. Він розповідає про страшний Голодомор, який у 1932–33 роках забрав життя мільйонів українців. Розповідає про безжальний голод, який штучно створили у такій багатій на хліб країні:
— Той рік був урожайним, і Радянський Союз експортував хліб, а в Україні у цей час від голоду помирали діти!
Новосанжарці слухають. Хтось — сумно похиливши голову, хтось — спокійно та незворушно. Рівно о шістнадцятій усіх присутніх прохають вшанувати пам’ять жертв Голодомору хвилиною мовчання. Сотні людей разом замовкають. Настає напружена тиша, у якій особливо різко та гучно звучить крізь колонки метроном. Він відраховує секунди, а перед очима постають картини, яких ніколи не бачив. Але які були в історії України… Широкий степ із в’юнкою дорогою, на узбіччі якої лежать розпухлі трупи померлих… Звичайна сільська хата, під якою сидить почорніла від горя мати, яка поховала усіх своїх дітей… Хлопчик, застрелений солдатами за вкрадені колоски… Таке не можна забути. І не можна пробачити. У цей час по всій Україні мають запалити свічки ті, хто пам’ятає…
Мітинг продовжується. До мікрофону підходять перший заступник голови райдержадміністрації Володимир Тараненко та голова районної ради Володимир Левицький. Вони також говорять про голодомор як про страшну сторінку в історії України. І у своїх виступах засуджують сталінський режим, який знищив мільйони українців. Потім до мікрофону підходить учениця Новосанжарського НВК Рената Розсоха, яка читає сумні та важкі рядки поезії про голод. Люди мовчки слухають. Надворі вже зовсім темно, тому свічки у руках новосанжарців видаються яскравішими.
Після завершення усіх виступів представники установ та організацій кладуть квіти до підніжжя пам’ятного знаку. Потім отець Дарій проводить молебень по всіх, хто помер у часи голодоморів.
Мітинг закінчується. Новосанжарці гасять свої свічки та розходяться по домівках. Вони швидко крокують вулицями, щоб повернутися до своїх звичайних справ, до свого звичного життя. У ньому, можливо, не так багато щастя, не завжди є радість. Але це життя, у якому немає голоду.
