Читайте також:
Правда про тих, чиїми іменами названо вулиці нашого міста
Тепер майже всім зрозуміло, що існують дві історії: одна - напівбрехлива офіційна історія і друга - правдива, але вона часто-густо таємна. І друга - все більше стає видимою, вона в багатьох надрукованих книгах, газетах, свідченнях, в архівах СБУ, розповідях очевидців... Правду не втримати за сімома замками, занавіс над таємницями піднято. Хто має вуха, то почує, хто має очі, то побачить.
Наша головна вулиця стараннями відомих політичних сил та міського голови, на превеликий жаль, до цих пір носить ім‘я Леніна. Але ж їх разом уже небагато, більше тих, кому байдуже, як називається головна вулиця, або зовсім не байдуже, але чогось не вистачає, аби зайняти гідну та принципову громадянську позицію.
Людина, яка народилася і жила до смерті Сталіна, пам‘ятає, ким він був для радянської людини – богом! Третім богом після Леніна, а Ленін був другим після Маркса. Найперший бог увіковічнився в нашому місті, бовваніє у центрі, але якби в якусь ніч щез, – ніхто б і не помітив. Люди ще пам‘ятають, як помер третій бог – Сталін: усі плакали зі страху, що ж буде з людьми, чекали катастрофи чи кінця світу. Але життя продовжувалося спокійно, нічого не трапилося. Зробили з „вождя всіх народів” мумію, поклали у „святий” мавзолей поруч з іншим „вічно живим” богом – Леніним. Потім пройшли історичні з‘їзди і виявилося, що Сталін зовсім не бог... Із мавзолею одного бога викинули, а Леніна лишили. Підручники давай переписувати. Далі пішли інші боги: Хрущов, Брежнєв, Горбачов..., і кожен „крив” попередніх, а підручники замучилися переписувати. Народ за винятком тих, хто взагалі нічого не може думати, став розуміти, що йому просто морочать голову, що влада просто ховає правду. А діти минулих так званих ворогів народу, очистивши КПРС від сталінізму, повернулися до „світлих” ідеалів ленінізму, за час якого їх попередники вирізали мільйони кращих представників націй. Але вже документально доведено, що і „добрий дєдушка” Ленін теж ніякий не бог… І ось чому.
Україна найбільше постраждала від тоталітарного комуністичного режиму та на законодавчому рівні засудила цей режим. Прийнято ряд законодавчих актів з цього приводу, зокрема: Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», Указ Президента України «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні», Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні» N432/2009. Відповідно до зазначених нормативних актів підлягають демонтажу пам’ятники та інші об’єкти архітектури, які возвеличують осіб, що причетні до Голодоморів та політичних репресій. Однак, на 18 році незалежності, пам’ятники організатору злочинного режиму В. Леніну все ще залишаються стояти в нашому місті.
Із висновків Українського Інституту Національної пам’яті від 01.07.2009 №01/454 вбачається, що «політичні репресії, масовий терор були невід’ємною складовою становлення комуністичного тоталітарного режиму з перших його днів. Масового характеру політичні репресії набули наприкінці 1917-початку1920-х років - за керівництва В. Леніна та наприкінці 1920-х - початку1950 х років - під керівництвом Й. Сталіна. В. Ленін є головним ідеологом терору і несе головну провину за здійснення політичних репресій як головна особа у Жовтневому перевороті 1917 року. В.Ленін безпосередньо причетний до створення репресивних органів комуністичного режиму - “Надзвичайних комісій” (рос. “ЧК”). Він є натхненником та безпосереднім творцем терористичного комуністичного режиму, який у 1932-1933 роках здійснив масове вбивство голодом - геноцид українського народу. Принципова позиція Інституту Національної пам’яті - діячі комуністичного режиму не можуть бути вшановані у назвах вулиць, парків, скверів, пам’ятниках тощо.
У липні 2009 року в Києві за участю сорока громадських та політичних організацій було створено Комітет Декомунізації, основна мета якого - демонтаж пам’ятника В. Леніну на бульварі Шевченка у Києві та зміна топонімічних назв особам, що причетні до геноциду українського народу.
Вимоги про виключення пам’ятника В. Леніну в Києві з державного реєстру надіслали до Уряду 63 народних депутати України, відомі громадські і державні діячі, політв’язні: Левко Лук’яненко, Ірина Калинець, Роман Круцик, В’ячеслав Кириленко, Ярослав Кендзьор, Григорій Омельченко та інші. Окремі звернення направлено від українських письменників, художників, діячів культури, митців, членів творчих спілок.
Питання звільнення столиці України від тоталітарних символів набуло також міжнародного розголосу - в серпні цього року своє звернення до Прем’єр-міністра надіслав Світовий конгрес Українців.
Під тиском громадськості 3 вересня 2009 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову №928 «Про занесення об’єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України», відповідно до п.2 якої пам’ятник В. Леніну на бульварі Шевченка у Києві позбавлено статусу пам’ятки як національного, так і місцевого значення, та відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини» більше не вважається пам’яткою і не підлягає охороні державою.
В Україні Ленін ніколи не був, української мови не розумів, українською культурою та історією ніколи не цікавився, взагалі, вважав Україну “закордоном”. Однак, українське національне питання так чи інакше цікавило Леніна протягом усієї політичної діяльності. На словах проголошував право націй на самовизначення (у тому числі й української нації), публічно підтримував український рух, коли це було в інтересах перемоги над політичними опонентами (під час заборони святкувань ювілею Шевченка у 1914 р. та конфлікті між Тимчасовим урядом і УЦР влітку 1917 р.). Однак, на практиці послідовно виступав проти ідеї української окремішності, зокрема, щодо проведення цього принципу в побудові робітничого руху і більшовицької партії (за свідченням очевидців, здатний був погодитися на створення окремої литовської чи єврейської соціал-демократичної партії, але утворення окремої української партії вважав неприпустимим). Вважав питання контролю над Україною, її хлібом та донбаським вугіллям питанням життя і смерті російської більшовицької революції. З цих міркувань видав 3.12.1917 р. “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української [Центральної] Ради” та організував більшовицьку інтервенцію в Україну взимку 1917-18 років. Зазнав критики від українських комуністів (зокрема, С. Мазлаха та В. Шахрая) за нехтування українським рухом і українськими національними інтересами. Безпосередньо винний в організації голоду 1921-22 р.р. в Україні, видавши наказ насильно вилучати й вивозити хліб з України в голодуючі райони Поволжя, одночасно затягуючи з дозволом Американській адміністрації допомоги та іншим організаціям надати допомогу голодуючому українському населенню. Використовуючи історичну помилку Грушевського, який не вбачаючи загрози молодій українській республіці, розпустив армію, Ленін направив на придушення волевиявлення українського народу більше 5-ти тисяч озброєних вояків. Дізнавшись про це, Уряд звернувся по допомогу до студентів Києва, які зустріли ворога під станцією Крути. Відбувся жорстокий бій, в якому загинуло багато матросів, але полягли майже всі діти-герої. Прибувши до Києва, московські нелюди влаштували різню, убивали лише за те, що розмовляли українською мовою чи були вдягнуті у вишиванки.
У нас що, в місті немає істориків? Чому ніхто не розповідає про всі жахи ленінізму-сталінізму? У світі реально існує добро і зло - це всім очевидно. Зло використовує брехню, як ефективний спосіб дурити людей. А як найкраще дурити ? Зрозуміло, що можна назвати самого себе богом і змусити людей свято вірити в бога, але тільки єдиного і неповторного. А тим страшним, чорним пам‘ятником під світлою будівлею влади лише лякати дітей. І назва головної вулиці не повинна ганьбити наше рідне місто.
| Пирятин | Суспільство
Додати коментар
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном
