В’ється Ворскла поміж берегами,
Знов чарують співом солов’ї.
Вквітчані вишневими садами,
Гляньте в Ворсклу, Білики мої!
Серце аж зімліє, як побачу…
…І саме тут слід відступити від оригінального тексту віршів біличанки Валентини Рябчевської, бо серце дійсно мліє і аж заходиться, але не від краси, а від вигляду понівечених та засмічених берегів. От взяти, хоча б, той минулорічний випадок із земляними роботами на березі Ворскли, що призвело до вивезення в невідомому(?) напрямку невідомими(?) особами порядка п’яти залізнодорожних вагонів(!) берегового ґрунту. Ну, не передбачені місцевим бюджетом кошти на рекультивацію, а винуватець (чи винуватці) «окультурення» берега не поспішають «засвітитися». Та з приходом весни природа сама довершує процес: наслідки лінійної водної єрозії, як незаживаюча рана, перекреслили ту роботу, свідком якої наприкінці серпня минулого року стала голова селищної Ради. Тоді молоді люди (читай: наймити) браво зачищали лопатами сліди роботи ковша та повідомили Ользі Григорівні, що «хазяїн» все це робить для людей. Розгубилась тоді пані голова, бо це ж саме її біличани обрали на найвищий пост у депутатській Раді… А стихійні звалища, а самовільні піщані кар’єри? Якими водами і чи довго наповнюватиме Ворскла Дніпр широкий? Запитання риторичне, але стосується свідомості кожного, хто хоча б раз у житті відчував гарячого літнього дня прохолоду річкової глибочіні та затишок розлогої прибережної верби в негоду. Чи коня напував, чи вудив рибу, а може, милувався місячною доріжкою разом з коханою людиною поряд…
Що залишимо по собі нащадкам? Тут уже не до риторики!
P. S. Користуючись нагодою, хочу звернутись до спеціаліста з земельних питань Білицької селищної Ради.
Григорій Іванович! Ви справді вважаєте, що можна «досидіти» до пенсії на державній службі, кожного разу (цитую Вас) «умиваючи» руки, коли правопорушення кояться «уважаємими людьми»?
