Вчора продовжив дискусію з одним своїм знайомим. Він — прихильник тієї позиції, що людина має обирати для життя ту країну, яка її максимально влаштовує. Тобто, якщо зараз в Україні живеться не надто добре, варто виїхати у якусь іншу країну — більш розвинену економічно, із стійкими демократичними цінностями. Мається на увазі Америка або якась із країн Західної Європи. Щодо патріотизму чи, якщо говорити високими словами, любові до рідної землі, мій знайомий висловлюється просто і лаконічно:
— Фігня це все! Запропонують тобі нормальні гроші та умови — і ти виїдеш!
Якщо послухати аргументи мого знайомого, то заперечити йому щось важко. У його словах — все логічно і зважено. Дійсно, якщо ти маєш мізки або (і) руки, але не маєш можливості заробити в Україні нормальну заробітну платню і прогодувати родину, то цілком логічно буде поїхати на заробітки туди, де тобі платитимуть у десять-двадцять разів більше. Нехай і за іншу роботу. Якщо ти працюєш вчителем в Україні і отримуєш 800 гривень, то, напевно, згодишся трудитися на фермі за 2000 євро (або 20000 гривень). Хіба не привабливо за рік заробити у Данії, Чехії чи Німеччині таку суму, якої вистачить на придбання непоганого будинку у тих-таки Нових Санжарах? Привабливо, звичайно. У нас для цього треба працювати років десять. Переконливими видаються і аргументи мого знайомого щодо переваг виїзду на постійне місце проживання, приміром, у ту ж Америку.
— Там є закон — дійсно, один для всіх! Попався поліцейським дядько Буша, який порушив правила, — у нього забрали права. Вкрала голлівудська зірка Ліндсей Лохан колечко у магазині — її закрили у в’язниці. А у нас коли таке буде? Ніколи!
Заперечувати моєму знайомому важко. З логічної сторони він правий на 100 %. Протиставити йому можна лише якісь не зовсім логічні аргументи. Наприклад, той, що ти просто не хочеш переїздити до іншої країни. Не хочеш — і все тут. Тобі хочеться жити тут — в Україні. І хочеться, щоб твої діти виросли тут.
Але з погляду мого знайомого такий аргумент є не дуже вагомим. А позиція того, хто має можливість виїхати, але все одно лишається, нагадує упертість людини, яка сидить у калюжі і не хоче з неї вилазити. Ті, хто розумніші, вже давно вибралися і стоять на сухому. А ти сидиш у великій калюжі і наївно сподіваєшся, що вона рано чи пізно висохне. Хоча надії на це дуже мало — над головою хмари і з неба йде дощ, від якого калюжа стає лише дедалі більшою. А ти сидиш і вперто віриш, що можна лишитися тут — нехай і мокро, нехай і брудно. Адже це твоя калюжа — і тобі треба з нею щось робити. Якщо всі роз’їдуться, то хто ж тоді буде її висушувати?
