Прочитав оце днями на «ехівському» сайті кілька коментарів із критикою на свою адресу. Кілька користувачів написали і погодились один з одним щодо того, що, мовляв, не той уже став Філоненко. Кажуть, що чи то налякали його, чи приручили, чи, найвірогідніше, купили. Але не той. Не критикує гостро владу, не нищить «регіоналів», не розвінчує корупцію і міліцію і так далі, і тому подібне.
Напевне, де в чому відвідувачі сайту праві. Дійсно, неозброєним оком помітно, що «ЕХО» стало менше уваги приділяти політиці, отже, і критиці як діючої влади, так і тих, хто прагне нею стати. Щоправда, пов’язано це зовсім не з якимось страхом, купівлею-продажем душі та іншими нісенітницями.
А пов’язана така тенденція з двома головними чинниками. По-перше, українська політика є нецікавою. Там немає нових, свіжих, нехай і суперечливих, ідей, немає неординарних особистостей, відсутній елемент несподіванки. Навіть «гучні» кримінально-політичні процеси над Тимошенко і Луценком були прогнозованими. Вони ж хотіли у свій час посадити Колєснікова, Шуфрича і ще купу своїх опонентів? Хотіли! Не змогли — це інша справа. А тепер опоненти, прийшовши у владу, посадили їх. Потім влада зміниться і саджатимуть уже біло-блакитних. Якщо, звичайно, прізвище у нового президента буде не Ющенко.
Є ще й другий чинник. Це впевненість у тому, що головна причина всіх негараздів у нашому суспільстві зовсім не у неефективній, корумпованій чи непрофесійній владі. Головна причина — у свідомості, у головах людей, які не є цією владою, не чиновників або депутатів. Так, вони, владоможці, ці люди в кріслах і з печатками, часто-густо бувають занадто сріблолюбивими, самовпевненими або просто не надто розумними і ерудованими. Ця біда є. Але ж їх хтось такими зробив, дав можливість бути впевненими у власній непогрішимості і безкарності. Ще вчора чи позавчора ті люди були рядовими інженерами, вчителями або медиками. А отримали посаду і миттєво перевтілилися у таких собі господарів. «Господарів» району, міста, лікарні чи школи. Учора чоловік ще ходив, а сьогодні він уже летить над землею. Бо він — начальник. А всі інші — дурні, холопи, черв’яки земляні. Дуже цікаво порівнювати вигляд вітчизняних бюрократів з їх європейськими колегами. Дивишся телевізійний сюжет — виступає якась імпортна жіночка. На ній ні коралів, ні рюшечок, ні слідів пілінгу чи ботоксу. А чого ж її показують, чого вона виступає? Виявляється, вона — міністр в уряді Фінляндії. Чи Голландії, чи Чехії, чи Данії.
Інша справа — наші. Тільки отримав посаду — «блєстящій» костюм, лакові туфлі, це якщо чоловік, або кілограм золота і фарби, якщо посадовець — жінка. Бо — господар, усі повинні бачити, хто «пливе над землею».
Та все ж, повторюся, ці люди не винні. Їх такими зробили. І зробили, хоч ображайтесь, хоч ні — ми, люди без посад і портфелів чи портфельчиків.
Днями отримав черговий доказ на користь цієї теорії. Дзвонить жінка, мешканка Кобеляк. Представляється і розповідає про свою проблему. Мовляв, директор однієї з шкіл примушує батьків своїх учнів купляти якісь спеціальні щоденники. Зміст цих щоденників нічим особливим не вирізняється, а ціна вдвічі вища від інших. Також жінка розповідає про інші види поборів, які практикуються у цьому навчальному закладі. Батьки то на якийсь паркан гроші здають, то на вікна, то «скидаються» по кілька сотень на подарунки вчителям і директору. Скаржниця, розповівши про все це, питає, чи може газета взятися за цю тему. Відповідаю, що може і хоче. Це — скандально, цікаво і головне — може принести якусь користь людям, якщо після оприлюднення інформації побори з батьків припиняться. Пропоную жінці зустрітися, розповісти про все детальніше, хоча б дати можливість побачити і сфотографувати злощасні щоденники. І тут відбувається вже звична метаморфоза. Ніхто так і не передзвонив, ніхто ні з ким не зустрівся, доказів не продемонстрував. Жінка, правда, вже в телефонній розмові зазначила, що не надто прагне афішувати свою особу. Чому? Головний і єдиний аргумент — боїться за свою дитину. Їй, дитині, ще вчитися, і з нею може щось статися.
Уява зразу малює страшну картину: шкільний підвал, скрізь кров, чути стогін закатованих дітей. Директор школи разом із завучами особисто розстрілюють непокірних. Інших учнів, для профілактики, січуть різками і луплять бейсбольними битами прямо на шкільному повір’ї. Ну, справжнісінький фільм жахів та й годі!
Дурниця, скажете? Хворобливі фантазії? Так! А чого тоді боїтеся, чого мовчите? Чому, вже заплативши податки, несете й несете гроші в ту школу? А-а-а, забув, — за дітей боїтеся. Їм же ще жити у цьому скаліченому світі. І потрібно швидко їх відповідним чином скалічити, зробити такими собі вічнопосміхненими «гуімпленами»*. Сьогодні дитині потрібен атестат, завтра — диплом, післязавтра — робота в райдержадміністрації чи ще якійсь трясці. А щоб усе це мати, потрібно бути нагнутим «гуімпленом».
Отак воно й триває з року в рік, з десятиліття в десятиліття. Мовчимо, боїмося, даємо хабарі. Бо все — для дітей. Тьфу, гидко та й годі. То що, виходить, діти у всьому винні? Чи таки їх батьки? Можливо, таки потрібно спробувати не боятися, не «скидатися», написати заяву в прокуратуру чи хоча б надати докази журналістам? А тоді й подивитись, чи гнобитимуть Вашу дитину, чи виженуть зі школи, чи хоча б слово криве на її адресу скажуть.
Тут, звичайно, потрібно наводити приклади. А то скажуть — таке патякає, сам би спробував.
Колись одній дитині, яка вчилась у тій школі, про яку розповідають всілякі жахіття, наказали постригтися. Мовляв, задовгі кучері носиш. Дитина прийшла додому і запитує батьків: «Що робити?» Їй і розповідають, що для початку потрібно попросити для прочитання статут школи, де повинні бути чітко вказані норми щодо довжини волосся. А потім поцікавитись у директора, чи хто там цим завідує, чому дівчаткам можна носити довге волосся, а хлопчикам — ні? І як такі норми відповідають вимогам гендерної рівності. І так далі, і тому подібне. Дитина вислухала, запам’ятала і видала все це в школі. Статуту її не показали, про гендерну рівність дискутувати не стали, а натомість викликали в школу батьків. І була тиха і спокійна розмова з директором. Без криків, катувань і тим більше — розстрілу непокірного учня та його батьків. Учень так і не постригся. Але, о диво, продовжував спокійно ходити до школи.
До речі, дитина задала батькам ще одне запитання: «А якщо в статуті школи дозволена довжина волосся в учнів прописана? Якщо все законно у вимогах вчителів?» І отримала відповідь: «Ось тоді підеш і пострижешся!»
*Гуімплен —персонаж роману Віктора Гюго «Людина, яка сміється». Це жертва злочинної організації компрачикосів, яка діяла в Європі кількасот років тому. Компрачикоси купляли дітей і калічили їх, робили потворами, щоб потім показувати у циркових виставах. Один із видів каліцтва — дітям обрізали м’язи на обличчі і їх рот після цього був постійно розтягнутий посмішкою, від вуха до вуха…
