Виявляється, не усі безхатченки прагнуть змінити своє життя на вулиці на більш комфортні умови проживання. Принаймні, новосанжарський представник цієї категорії людей не лише сам не шукає даху над головою, але і відмовляється від допомоги інших.
Кілька місяців тому мій колега Ігор Філоненко надрукував статтю про кобеляцького безхатченка Сергія Гончаренка. Чоловік мешкав у напівзруйнованому будинку, а тому ризикував просто замерзнути взимку. Тому Гончаренко мріяв потрапити до Ліщинівського інтернату, де у нього над головою був би цілий дах. Завдяки публікації у «ЕХО» на проблему кобеляцького безпритульного звернула увагу влада. І за кілька місяців мрія Сергія Гончаренка здійснилася — він таки потрапив у інтернат до Ліщинівки. І тепер навіть узимку буде спати у теплі, а не на морозі.
Усе написане вище — своєрідна передісторія. Тепер поясню, яке відношення вона має до Нових Санжар. У нашому селищі також є схожий безхатченко. Він, як і Сергій Гончаренко, не має, де жити. Але от їхати до інтернату, схоже, не дуже хоче.
«2 гривны на пирожок»
Із Віктором Биліною ми познайомилися минулого року. Автор цих рядків повертався із продуктового магазину, а безхатченко попрохав у нього 2 гривні.
— Мне хотя бы на один пирожок! Мне неудобно просить, но так сложились обстоятельства…
Разом ми пішли до чайної, де мій новий знайомий отримав свій пиріжок і пішов далі по своїх справах.
За кілька тижнів ми зустрілися знову. Віктор Миколайович знову попрохав грошей на пиріжок. А отримавши їх, розповів сумну історію про те, що мешкати йому ніде. Що наближаються холоди і він боїться замерзнути. Що жити йому доводиться на закинутій пилорамі, що роботи зараз немає, тому і доводиться прохати у людей грошей бодай на пиріжок.
Потім ми знову не бачилися якийсь час. А коли вдарили перші морози, ми вирішили провідати знайомого. Як йому там — на холодній та незатишній пилорамі? Пилораму ми досить швидко відшукали. І місце проживання безхатченка — також. Усередині було облаштоване щось на зразок ліжка, вкрите куртками та іншим одягом. Однак самого господаря на пилорамі не виявилося. Нас зустріла гавкотом лише маленька чорна собачка, яка ховалася на ліжку під однією з курточок.
Не знайшли ми безхатченка і через тиждень. Невже переїхав чи знайшов краще житло?
Але все виявилося набагато прозаїчніше.
З тюрми — на вулицю
Віктор Биліна дійсно переїхав. Щоправда, тимчасово. Завдяки клопотанню голови районної ради Володимира Левицького його вдалося влаштувати до Нехворощанської лікарні. Там безхатченко і пережив зиму з лютими морозами. Але як тільки надворі потеплішало, він повернувся до свого «будинку» у Нових Санжарах. І знову почав, як на роботу, ходити у центр містечка, щоб попрохати у перехожих 2 гривні.
Вчергове пригостивши нашого знайомого пиріжком, ми домовились зустрітися у нього «вдома» і поговорити про його проблеми. Близько сьомої вечора одного березневого дня ми приїхали до закинутої пилорами. Через вибите вікно забралися досередини. Пройшли хиткими дошками і опинилися у такій собі кімнаті, де, власне, і мешкав наш безхатченко. Нас знову зустрів гавкіт собаки. Але, на відміну від попереднього візиту, господар цього разу був вдома. Він спокійно спав, накрившись кількома куртками. Біля його ліжка стояла тумбочка. На ній — порожня пляшка з-під горілки, попільниця, мильниця та купа одноразових бритв. Поруч — старий, але цілий стілець, кілька пар черевиків, сумка із якимись речами. У протилежному кінці кімнати купою лежало сміття. Очевидно усе те, перебране, що господарю видалося непотрібним.
Зрозумівши, що до його оселі хтось завітав, Віктор Биліна прокинувся. Упізнавши нас, спочатку попрохав сірників, а потім погодився розповісти свою історію.
«Работал. Вышел конфликт. Подрались. Сильно побил. Получил срок. Потом на меня повесили кражу. Потом вышел. Опять на работе один на меня пошел с ножом. Он меня хотел убить, я защищался. Вышло так, что его. Мне дали за убийство. Так больше двадцати лет за решеткой».
Повернувшись на волю після останньої відсидки, Віктор Биліна дізнався, що квартира, яка йому раніше належала, більше не його. Так він опинився без даху над головою. Приїхав до Нових Санжар, де мешкала його сестра. Але у неї довго не прожив. Опинився на вулиці. І ось уже кілька років живе на закинутій пилорамі.
Розповівши нам свою історію, безхатченко щиро зізнався, що хотів поїхати кудись, де над головою був би дах і де давали б гарячу їжу. Але зробити це чоловік не може. Спочатку у нього не було документів. Тепер вони є, але йому не можуть призначити пенсію. Тому що у безхатченка немає прописки.
— У меня и паспорт есть, и код. Только бы мне кто-нибудь помог разобраться в документах. А то я не знаю, как оформить эту пенсию.
Дожити до весни
Ми вирішили допомогти Віктору Биліні з оформленням пенсії. І спершу вирішили звернутися за підтримкою до голови районної ради Володимира Левицького. Він давно вже знає історію новосанжарського безхатченка, не раз допомагав йому і грошима, і у лікарню його влаштовував. Але потім, за словами самого Володимира Івановича, просто втомився. Віктор Биліна охоче приймав допомогу, розповідав історії про те, що візьметься за розум, знайде роботу, не буде пити. Але в результаті він знову опинявся на закинутій пилорамі на купі мотлоху із пляшкою оковитої.
Вислухавши нас, Володимир Левицький все ж таки погодився допомогти. Зокрема, попрохав заступника начальника управління праці Микола Плахотніка розібратися у питанні. Щоправда, той одразу попередив: ситуацію із Биліною вони знають, пробували якось її вирішити, але постійно наштовхувалися… на небажання самого безхатченка щось робити.
Не дивлячись на це, Биліну запросили до управління праці, провели з ним розмову і пояснили, що йому потрібно зібрати пакет документів для оформлення пенсії. Перш за все, потрібно було вирішити питання прописки. Аби хоч щось у ньому прояснити, Микола Плахотнік запросив Віктора Биліну прийти ще раз. Але той… зник. Точніше, з Нових Санжар він нікуди не подівся, але до управління праці з’являтися перестав.
— Це він вам говорить, що згоден їхати до інтернату. А насправді його усе цілком влаштовує тут. Він морози у лікарні пересидів, дожив до весни, тепер тепло і йому нікуди не треба їхати. А прийдуть знову холоди — він знову заведе розмову про інтернат, — пояснив Микола Вікторович.
Тоді питання спробували вирішити без самого безхатченка. Начальник управління праці Наталія Гомля запросила до установи сестру Віктора Биліни, яка проживає у Нових Санжарах. Але та, вислухавши аргументи чиновників, навідріз відмовилася навіть говорити про можливість прописки брата у її квартирі.
— Якщо він дізнається, що я його прописала, то він вже нікуди не схоче їхати. І мені життя не дасть…
Тобто, варіант із пропискою за місцем проживання сестри відпав. Треба було розглядати інші. Але для цього потрібно було отримати хоча б усне підтвердження того, що Віктор Биліна дійсно згоден їхати до інтернату.
— Де його шукати зараз? — риторично запитав Микола Плахотнік.
Де шукати — автор знав. Тому що зранку бачив безхатченка на «робочому місці» біля «Маркету» і попрохав того нікуди звідти не йти, щоб його можна було знайти у разі потреби. Тому пообіцяв Миколі Вікторовичу за кілька хвилин привести Биліну до установи. Але, як з’ясувалося, погарячився.
Віктор Биліна дійсно сидів на лавочці перед «Маркетом». Лице його було розпухле і синє — днями його хтось вкотре побив. Від чоловіка пахло алкоголем.
— Це — вчорашнє, — пояснив мій знайомий.
До управління праці він іти відмовився.
— У меня сегодня голова болит. Я отдохну, а завтра схожу, — охоче пообіцяв безхатченко.
До управління праці він не пішов. Ні завтра, ні післязавтра. Натомість, за кілька днів увечері перестрів автора біля «Булі» і… попрохав 2 гривні на пиріжок.
