— А пам’ятаєш?.. Пам’ятаєш? Пам’ятаєш… — лунало. І всі пригадували, розповідали, ділилися спогадами.
Такою теплою видалася зустріч випускників 2002 року. Колишні учні Кобеляцького навчально-виховного комплексу № 1 злетілися в Кобеляки минулої сонячної суботи, 7 липня, з різних куточків України — Кременчука, Марганця, Дніпродзерджинська, а також із сіл Кобеляцького району. Поспішали, мов пташенята до свого гнізда, щоб знов опинитися у стінах рідної школи.
Почали сходитися у шкільний двір заздалегідь, поховалися у тіньку під розлогою ялинкою і відразу: «А тут цього не було», «Каруселі вже нема, що ми каталися», «О, і тут усе зовсім змінилося». Здається, не змінилася лише наш класний керівник — Ковшар Лідія Миколаївна, яка і сьогодні дуже щира і приваблива жінка. Їй ми вдячні за все, що вона вклала у нас, за терплячість і людяність. Згадували й інших вчителів, які сіяли добре і світле у душах своїх колишніх вихованців.
Увійшли до прохолодного, незвично тихого приміщення школи. Сіли за парти нашого колишнього класу. Відчуття таке, ніби 10 років як і не було. Наче ось ми все ж такі — безтурботні школярі, яким лишень по шістнадцять-сімнадцять… І коли вчителька запропонувала кожному розповісти про себе, ніхто не зміг стримати хвилювання. Мовби, як раніше, на уроці в тебе питають домашнє завдання і треба таки щось розповідати.
Коли перше хвилювання минуло, колишні однокласники не могли зупинитися у своїх розповідях, спогадах, а дехто — сповідях. Ніби з рідною людиною ми ділилися одне з одним усім — радостями, печалями, здобутками, поразками, які мали місце в житті кожного за ці 10 років після закінчення школи. І у цьому пташиному базарі нам було так затишно! І здавалося, ми знову стали такі, як колись — з пізнаваними жестами, репліками, рисами характеру, звичками. А наше спільне минуле обростало все новими і новими спогадами. Хтось пригадував якусь історію зі шкільного життя, інший додавав щось своє… І лилися нескінченними струмочками спогади.
У школі хтось із нас вчився краще, інший — гірше, хтось товаришував, а хтось — не дуже. Тепер же це все здавалося несуттєвим і другорядним. Важливим було те, що ось ми зібралися і ось ми — поруч.
Пригадую щасливі сльози в очах Лідії Миколаївни, коли вона казала: «Ви зовсім не змінилися. Ви в мене — найкращі». І кожному тоді захотілося заплакати від такої щирості і душевності нашої зустрічі, яка промайнула ніби одна мить.
А передував цій зустрічі не один шалений тиждень, коли треба було розшукати і обдзвонити всіх колишніх однокласників, домовлятися про музику, відео, узгодити меню у кафе і т. д. Усім цим займатися попросили мене. Але ті клопоти були дуже приємними! І зустріч у нас вийшла теплою, емоційною, дружньою. Всі говорили: «Збирай нас частіше, у тебе це так класно виходить!» Мої хороші, мої рідні однокласники, я вже за вами скучаю і залюбки збиратиму нас частіше, бо життя так летить, що й справді — навіщо чекати п’ять років, аби влаштувати наступну зустріч?
Ми ніяк не могли попрощатися тієї суботи. Кафе, в якому святкували зустріч, давно зачинилося, а додому ніхто не поспішав. Ми просто йшли містом і зупинялись у несподіваних місцях, і стояли посеред вулиці… Як колись. Коли не треба весь час поспішати, а можна й побайдикувати, забувши про усе. Коли ти такий, як є, а ті, хто поруч, пам’ятають про тебе інколи більше, аніж ти сам про себе. Ноги самі привели нас до річки, де в сяйві нічного світла чітко виднілися контури славнозвісного «перебитого» мосту, на якому колись ми, щасливі випускники, зустрічали разом вранішню зорю.
Потім всі повернулися додому, а в душі радісно і сумно одночасно: ностальгія за безтурботним минулим перегукується з іншим відчуттям, яке нагадує, що життя не стоїть на місці, а впевнено рухається вперед.
