Цього тижня на полі лелюхівського стадіону «Дружба» померла команда «Ворскла». Як прийнято говорити у таких випадках, після тривалої хвороби. Вона не була найкращою в районі, не могла похвалитися значними досягненнями та гучними перемогами. Але вона була. Тепер команда «Ворскла» із Забрідок залишиться тільки у архівних таблицях «Колосу». У цих таблицях вона - переважно десь у самому низу.
Хтось скаже: подумаєш, якась команда. Але для нас, тих, хто впродовж останніх років одягав на себе білу забрідчанську футболку, команда була частиною життя. При чому, доволі великою частиною. Ми могли не бачитись цілий тиждень, а потім зібратися у суботу і поїхати разом на виїзний матч. І всю дорогу реготати, згадуючи смішні випадки із колишніх ігор. А потім повертатися назад такими ж веселими — якщо виграли, або сумними та похмурими — якщо програли. Останнє траплялося частіше. Ми разом облаштовували стадіон у Забрідках. Хоча більшість із нас мешкали у Нових Санжарах і забрідчанами ставали лише на футбольному полі. Десь у глибині душі ми щиро вірили, що незабаром станемо сильною і конкурентоспроможною командою. І будемо «наводити шороху» на весь футбольний район.
Але потім щось пішло не так. Спочатку з команди пішли більшість забрідчанських хлопців, які грали у ній від самого початку. Комусь стало важко грати кожного тижня та ще й їздити на виїзд, хтось просто обрав інший спосіб провести вихідний день. Тоді ми почали запрошувати «легіонерів» із Нових Санжар та Лелюхівки. Вони приходили. І йшли. За скромними підрахунками, за чотири роки у команди змінилося вісім голкіперів, а через заявку пройшло понад п’ятдесят гравців.
Минулої суботи на лелюхівському стадіоні «Дружба» нас лишилося шість. Замало, як для команди, яка повинна складатися із одинадцяти гравців. Цього дня коротка новітня історія команди «Ворскла» (Забрідки) була закінчена. У ній було не так багато яскравих та радісних моментів. Згадуються хіба що виїзні 2:2 із «Оріллю» у Нехворощі, коли Олег Костяний забив просто неймовірний гол у «дев’ятку». Та 3:3 із «Силою ради» у Нових Санжарах, коли брати Каламутиці удвох розривали увесь захист суперника.
Тепер про усі ігри — переможні та програшні — лишається тільки згадувати. Спасибі тим хлопцям, які були у команді до кінця. Спасибі Володимиру Скубію, який лишався нашим незмінним спонсором до останнього. І Георгію Бережному, який, власне, і затіяв колись відродження команди.
І хоч настрій зараз препаскудний і думки у голові не найсвітліші, хочеться вірити, що ця команда колись відродиться знову. І ми за неї ще зіграємо.
