Все люди недалекого ума — опасны (Линь)
Трапилася ця подія 1 січня 1978 року в селі Вишняки Пирятинського району на Полтавщині. Тоді за розпорядженням прокурора Полтавської області я розслідував і пирятинські кримінальні справи, хоча працював прокурором у Чорнухах.
Того дня близько восьмої години ранку на квартиру зателефонував черговий Чорнухинського райвідділу міліції і повідомив, що прибув службовий автомобіль із Пирятина, щоб відвезти мене на місце скоєння злочину. Безумовно, спершу я запитав, що трапилося? На це черговий відповів, що у будинку у селі Вишняки знайдено трупи чоловіка та жінки з ознаками насильницької смерті. Миттю вивітрився з голови новорічний настрій. Швидко зібравшись, через годину був уже на місці події. Там чекали працівники міліції та судово-медичний експерт. Дійсно, у будинку на підлозі лежав труп пристарілого чоловіка з численними ножовими пораненнями. Його дружина, попри кілька ран, на щастя, виявилася живою і її терміново відвезли в лікарню. Після короткої оперативної наради розпочали детальний огляд місця події та подвірний обхід.
Відразу впав у вічі той факт, що насильницького проникнення в будинок не було. Замки, двері, вікна залишились не пошкодженими. Стало зрозуміло, що вбивць господарі впустили добровільно. Крім того, на снігу побачили дві доріжки свіжих відбитків від чобіт приблизно сорокового розміру, що вели в будинок. Такі ж сліди йшли і з будинку за ворота. Але кроки були широкі. Так, нібито люди бігли. На жаль, цими важливими доказами ми скористатися не змогли. Невдовзі пішов сніг, засипаючи їх, і службовий собака сліду не взяв. Тепер основна увага приділялась виявленню можливих свідків та відпрацюванню посипальників, яких цього ранку ходило по селу багато.
Несподівано нам усміхнулася вдача. Після успішно проведеної лікарями операції, через п’ять днів, дружина вбитого Івана Степанюка Тетяна змогла розповісти, що за трагедія трапилася вранці після Нового року. Більше того, жінка навіть описала зовнішність злочинців і назвала характерну прикмету одного. Зловмисник помітно гаркавив.
Зі слів жінки, 1 січня близько шостої години ранку вони вже прокинулися і ввімкнули світло. Несподівано почули стукіт у двері. Іван пішов дізнатись, що за гості прийшли вдосвіта. На його запитання, чоловічі голоси попросили дозволу посипати.
Нічого не підозрюючи, чоловік відчинив двері і впустив двох хлопців років 13-14. Парубки почали традиційну процедуру вітання з Новим роком. А Тетяна Степанюк, зваживши, що хлопці вже чималі і цукерками їх пригощати якось незручно, вирішила дати їм по 5 карбованців. Дістала гаманець, у якому було 200 карбованців.
Але посипальники повели себе неадекватно: вони миттю вихопили ножі. Від такої зухвалості жінка остовпіла, а чоловік, ухопивши нападників за одяг, намагався виштовхати їх із хати. Але ті стали бити господаря ножами в різні частини тіла. Вона кинулась чоловіку на допомогу, але отримавши удар ножем у живіт, втратила свідомість.
Десь через 4 днів ці відморозки були знайдені і затримані. Ними виявилися мешканці сусіднього села 13-річні Ігор Т. та Сергій П. Обидва були з неблагополучних сімей та стояли на обліку в райвідділі міліції, як схильні до правопорушень. Займались дрібними крадіжками. У школі навчалися абияк. Батько Ігоря відбував покарання за вбивство сусіда, а мати зі співмешканцем, маючи ще двох менших дітей, зловживали спиртними напоями.
Батьки Сергія працював у колгоспі на фермі. Мали також ще двох малих дітей та були небайдужими до оковитої. У обох сім’ях грошей не вистачало на найнеобхідніше.
Допитували хлопців у присутності батьків, педагогів та адвокатів. Вони плакали, просилися і розповідали...
Десь із семирічного віку ходили посипати. Це заняття їм подобалося. Можна було назбирати багато цукерок та й грошей. Тому кожного Нового року чекали з нетерпінням, складаючи плани чого і скільки матимуть. Але з віком хотілося все більше й більше грошей. Тому перед Новим 1978 роком Ігор запропонував товаришеві у когось ще й відібрати гроші під час посипання. У своєму селі це робити було боязко і якось соромно. Тому вирішили піти у сусіднє. Там жила тітка Ігоря, і він приблизно знав розташування садиб та де хто живе. На всякий випадок прихопили з собою кухонні ножі. Убивати, звичайно, нікого не думали. Близько 4-ї години ночі 1 січня зустрівшись на вулиці, пішли в намічене село.
Розпочати вирішили з крайньої хати, у якій горіло світло. Цю садибу Ігор запримітив ще раніше і знав, що в ній проживають пристарілі чоловік і жінка. Коли господар на їхній стукіт упустив хлопців у будинок, про насильницькі дії ще не думали, але побачивши у руках жінки гаманець із грошима, Ігор штовхнув ліктем Сергія і подав знак. Вихопивши ножі, хотіли забрати гроші і втекти. Та чоловік і жінка кинулися на них. Тому крадії змушені були відбиватися, нанісши кілька ударів ножами. Коли господарі вже лежали на підлозі, Ігор ухопив гаманець і вони втекли з будинку. Більше нікуди не заходили. Були дуже налякані.
Додому до Сергія хлопці прийшли, коли батьки були на фермі. Перерахували гроші. Виявилося 200 карбованців. Украдене поділили порівну. Плями крові на одязі намагалися відтерти снігом, але повністю це зробити не вдалося. Вважали: потерпілі мертві, їх ніхто не знайде.
У зв’язку з тим, що Ігор та Сергій не досягли віку, із якого настає кримінальна відповідальність за такий злочин, ухвалою суду їх було поміщено в спеціальний виховний заклад для перевиховання. Як склалася їх подальша доля — невідомо. Але з багаторічної практики знаю: те перевиховання запізнилося. У переважній більшості випадків бажаних результатів такий процес уже не дасть.
