Минулого тижня в різних ЗМІ і просто в розмовах звичайних українців жваво обговорювався факт снігометання в народних депутатів України та співробітників Адміністрації Президента. Цього інциденту були присвячені випуски теленовин і цілі політичні ток-шоу, із заявами виступили владні опозиційні лідери. А правоохоронці миттєво викликали на допит десятки людей. І навіть про кримінальне провадження заговорили.
От із останнього хотілося б і почати. Із якого це дива по факту снігометання в Україні почали людей на допити викликати? Попали в голову народному депутату? Ну то й що з цього? Це ж дрібниця, на яку й увагу відволікати гріх. Чи в міліціонерів іншої, більш важливої роботи немає?
Хтось скаже: нічого собі дрібниця, цілому народному депутату мозок струсили. Та ще й привселюдно, в центрі Києва. Це ж злісне хуліганство. У принципі, так би мав думати і автор статті. Якби не пам’ятав про випадок, який доводилось описувати влітку 2012 року. Тоді ветерану праці, який проживає в одному з сіл Бродщинської сільської ради, серед білого дня в центрі села розбили голову. Дідусь умився кривавою юшкою, отримав струс мозку і навіть до лікарні потрапив. Ветерана скривдив п’яний бовдур, якому дідусь на дав грошей на похмілля. Усі про це знали, усі сильно обурювались, донька ветерана в міліцію зверталась, стаття про цей інцидент в газеті з’явилась. І знаєте чим усе закінчилось? Закінчилось все тим, що з хуліганом (а як на мій суб’єктивний погляд, то це було злісне хуліганство) правоохоронці провели профілактичну бесіду. І все, більше нічого. Міліціонери пояснили таку свою поблажливість гуманізацією українського законодавства. Мовляв, закони в нас такі.
От я зараз і думаю: а хто ж у нас в Україні так пом’якшив законодавство, що дозволяє всяким покидькам безкарно розбивати голови заслуженим людям? А чи не та депутатка, що з мученицьким виразом обличчя демонструє перед телекамерами свої нелюдські страждання. І чи не її колеги голосували за подібну гуманізацію? Так чому ж тоді такий ґвалт вчинили, ледве не про фашизм заговорили? Як депутатська голова відноситься до ідеології? І яке ж тут хуліганство? Чи в нас закони по-різному писані? Одні — для нардепів, інші — для людей, на горбу яких ці нардепи жирують. Виходить, що так.
Спогад другий. Про те, як кілька років тому одному представнику правлячої партії яйцем у тулуб заїхали. Він теж тоді впав на «п’яту точку» і в лікарню потрапив. Це прямо якийсь синдром яйця вимальовується. Тільки якийсь найменший спротив і вони на «опу» падають. Якось не в’яжеться це з іміджем людей, котрі вміють долати труднощі, стійкі до негараздів і можуть вивести Україну з кризи. Ніжки надто слабенькі в цих поводирів. Завести вони можуть, а ось вивести…
Користуючись таким інформаційним приводом, співробітники «ЕХО» провели опитування на вулицях Кобеляк, Біликів і Царичанки. Безумовно, не претендуючи на статус репрезентативного. Ми запитували людей, чи знають вони про інцидент із сніжкометанням і які почуття він у них викликав. Опитали 54 чоловіки. Четверо з них виявились настільки щасливими і самодостатніми людьми, що навіть не чули про гучний інцидент. Один сказав, що абсолютно не цікавиться політикою, ще троє взагалі не дивляться телевізор. А ось інші п’ятдесят…
Із п’ятдесяти чоловік, які зголосились висловити свою думку про побиття сніжками народних депутатів, 43, а це 86 відсотків, заявили, що підтримують цю акцію. При цьому серед опитаних були і жінки, і підприємці, і держслужбовці, і навіть міліціонери. Під час відповідей звучало багато нецензурної лайки і дуже мало співчуття до народних обранців. При цьому більшу частину людей навіть не цікавила партійність депутатів. Вони, люди, щиро ненавидять усіх українських парламентарів. Або майже всіх.
Узагалі-то, недолюблювати тих, хто при владі, хто має гроші і так званий успіх у житті, є загальнолюдською рисою, притаманною не лише українцям. Тут тобі і комплекс неповноцінності, і заздрість. Ті, хто заробляє півтори тисячі гривень у місяць, вони недолюблюють «багатіїв», які отримують три тисячі. І так далі і тому подібне. Революційно налаштовані народні маси палили маєтки і вирізали сім’ї навіть тих капіталістів, котрі будували лікарні і школи. Та що там говорити — Ісуса Христа розп’яли.
Але народних депутатів не просто не люблять, їх ненавидять. І, напевне, вони, українські парламентарі, таки заслужили подібного ставлення. Важко розраховувати на народну любов, їздячи на авто за мільйони гривень, у той час, коли не вистачає грошей на ремонт ущент розбитих доріг. Важко дочекатись співчуття тому, хто відпочиває в Куршавелі, від тих, чиї родичі помирають, бо не можуть скористатись послугами «безкоштовної» медицини. Маючи мільйонні статки, наївно сподіватись на любов від тих, хто не може знайти роботу.
Безумовно, є в світі нормальні, цивілізовані методи, які дають вихід цій агресії, цій класові ненависті. Передусім, це вибори. Пішов на виборчу дільницю і своїм волевиявленням позбавив влади того, кого не любиш. Але ж в Україні і цього немає. Прибрали графу «не підтримую жодного кандидата», фальсифікують результати волевиявлення, безкінечно змінюють під себе виборче законодавство. Свободу мирних зібрань і ту обмежують, постійно забороняючи їх судовими рішеннями. І що залишається людям? Сніг, яйця, фарба та, вибачте, фекалії.І нібито потрібно бути законослухняним, і
нібито конче необхідно по-християнськи, по-людськи співчувати побитим жінкам-нардепам. Але згадка про розбиту голову дідуся з Павлівки не дає цього зробити. Попіл Клааса стукає в моє серце.
