«Чорт забирай», — сказала Любов Гончаренко, коли у арт-пивниці «Сто доріг» раптово згасло світло і зник звук. «Чорт забирай», — подумали в унісон організатори. Але вечір-таки тривав…
16 листопада о 16:00 Полтавська поетична спілка (при Полтавській обласній бібліотеці для юнацтва імені Олеся Гончара) представила свою першу збірку «PPS. Антологія». 16 амбіційних, повних ентузіазму молодих полтавців читали вірші зі сцени пивниці. Поза тим, що саме у цей час десь у місті святкували День студента, зал був повен глядачів, багато з яких стояли, не знайшовши вільних стільців.
Ведучими були самі поети. Конкретно — Роман Повзик і Рустам Дорошенко (Р.Д.), настільки ж різні у творчому плані, як і зовнішньо. Проте, як різні полярності притягуються, так і двоє ведучих спрацювалися і з легкістю довели вечір до природного закінчення.
Повзик не зміг не зачитати присутнім уривки з такої щирої, сповненої яскравих метафор та аналогій передмови Павла Коробчука. За минулого приїзду він заприятелював з кількома поетами (що сказано і у передмові), був вражений тим, скільки у Полтаві талановитої молоді, отже, мабуть, тому і зрадів, коли отримав нагоду написати передмову до цієї збірки. Однак, безумовно, вечір не набув би такої щирої атмосфери, якби не емоційні слова Р.Д. про кожного поета. Всіх їх він знає особисто, має що розповісти про кожного, тим достовірнішими були і звучали його виголошення.
Щоб не дублювати порядок читців, скажемо лише, що нудним він не був: спокійні, розмірені поезії чергувалися з різко-критичними, ті змінювалися на філософсько-соціальні вірші, а завершився вечір стрімкими, наскрізь пронизаними юністю творами Любові Гончаренко, зокрема багатьма улюбленим «Чорт забирай!».
Чи то організатори так задумали, чи то дійсно були перебої з електрикою, однак аж двічі у пивниці вимикалося світло. Вперше — під час того, як Р.Д. ділився зі слухачами своїми чіткими та інтимними римами, а вдруге — в самому кінці, коли ще й мікрофон відмовив у співпраці. Можна припустити, що це теж був хитрий хід організаторів, щоб захопити всю аудиторію, адже кожен зі слухачів знав або чув останню поезію, тож аудиторія просто-таки скандувала її в унісон з поетами.
Після творчого вечору дехто пішов додому (чи у справах), та більшість намагалася роздобути свою обіцяну збірочку (а то й не одну). Кожен мав нагоду поспілкуватися з авторами — таке собі post scriptum. Є надія, що це не остання подібна зустріч.
