Йому 23 роки. Він міг працювати правоохоронцем, але опинився у «Правому секторі». Він міг займатися бізнесом, але зібрав речі і поїхав на війну. Він міг поповнити ряди «диванної сотні», але натомість став одним із кіборгів Донецького аеропорту.
Досьє
Іван Савута, 23 роки. Народився у селі Андріївка Новосанжарського району. Пропрацював два місяці у Жовтневому міліцейському відділку Полтави, але зрозумів, що це — не його. Працював у Києві, займався бізнесом. На Майдані не був. Після початку війни на Сході поїхав на вишкіл до однієї з тренувальних баз. Так опинився в одному з загонів Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Два тижні провів, обороняючи Донецький аеропорт, і отримав шеврон «Кіборг».
Нас готували як еліту спецназу. На війну пішов, тому що думав: хто, якщо не ми? Прийшло розуміння того, що коли ми не зупинимо їх там, вони прийдуть сюди. Це лише політики думають, що це якась гра. Отримав кілька вишколів разом із кращими воїнами світу. Тренувалися разом із «унсовцями», які по п’ять воєн пройшли. Нас готували як еліту спецназу.
Ми — добровольці. У нас все — за бажанням. Якщо мені щось не подобається, я можу сказати: «До побачення!» І поїхати додому. Але проблем із дисципліною у нас немає. Кожен туди приїхав свідомо, чітко знаючи, що він там буде робити. Коли приїхали на Схід, я два тижні пробув у Пєсках. А потім поїхав в аеропорт добровольцем за власним бажанням. Якраз ротація була.
Коли по тобі стріляє танк — стає не по собі. День в аеропорту — постійні обстріли. «Гради», міномети, важка артилерія. Тому бігати по злітній смузі не доводиться. Танки під’їжджають на півкілометра, буває, ближче. Коли по тобі стріляє танк, стає трохи не по собі. Це тільки у фільмах танки їздять відкрито, ми їх зблизька майже не бачимо. Наприклад, танк стає метрів за 300 від нас. Пробиває дірку у будівлі, щоб стріляти через неї. Він по нас стріляє, а ми його задіти навіть не можемо і близько. Можна спробувати підбігти, але це — самогубство.
Після обстрілів іде штурмувати піхота. Вони біжать практично в повний зріст. Ми по них стріляємо — вони падають. За ними біжать інші. І цих кладемо. І так далі. Ці всі «гіві», «мотороли» сепаратистів не жаліють — женуть на забій.
«Просто зроби це!» Чи страшно було у першому бою? Страшно. Страх буде завжди. Головне, щоб він тебе не накрив із головою. Щоб ти не впав і не скрутився у клубок на землі, коли від тебе залежить життя побратимів. На війні потрібно використовувати девіз Найка: «Just do it!» («Просто зроби це!») Навіть якщо ти боїшся, просто роби те, що потрібно від тебе у цей момент.
Болванка з танка пробила стіну і просто рознесла нам другий поверх. У мене від ударної хвилі вушні перетинки полопались. Усе якось уповільнилось і було так тихо. Я навіть подумав: «Хороша смерть. І не боляче». Після цього мене вивезли з аеропорту. Місяць лікувався у шпиталі. Зараз відбуду відпустку і повернуся до своїх.
Миру не буде. Миру не буде у будь-якому випадку. Скільки перемир’я не оголошувалися, постійно продовжувалися обстріли. Більшість цих бандитських угрупувань, які я бачив під Донецьком, нікому не підкоряються. Їм дали три «Гради» і сказали за тиждень обстріляти, приміром, Пєски. Для них це перемир’я не значить нічого.
Коли кажуть, що ми не можемо воювати, — це пропаганда Росії, щоб нас самих залякати. Ми витримаємо війну. Другого виходу немає ніякого. Коли б там ніхто не воював, війна б уже дійшла до Києва або й далі. Тому будь-який компроміс з нашого боку — це просто наша слабкість.
