А перед цим її дідуся репресували за те, що він не хотів здавати зерно безкоштовно.
87‑річна жителька Кобеляк не надто любить згадувати страшні часи Голодомору. Каже: «Та навіщо воно вам, дітки, потрібно? То страхіття було». У страшному 1933‑му році жінці було лише шість років. Вона зізнається, що до цього часу прекрасно пам’ятає, як гралася з братиком, як підвернула ніжку, затиснувши її між стіною та ослоном. Те, як забирали хліб, як померли від голоду всі рідні, майже стерлося з пам’яті. Напевне, психологи легко пояснять цей феномен. Дитяча пам’ять зафіксувала саме дитячі враження. А діти ще не розуміють, що таке страждання, смерть, тим більше — штучний голод. Та все ж деякі моторошні картини із 1933‑го й досі стоять перед очима.
…Був уже голод. Їсти стало зовсім нічого. Бабуся залишила нас, щоб не бути зайвим ротом. Сказала, що пішла за хлібом, і вже ніколи не поверталася. Батько теж пішов шукати їжу і зник…
…Ми вирішили тікати із села. Пам’ятаю, що батько був живий. Усі йшли на поїзд і кудись поїхали. А потім на великому вокзалі нас зупинили. Дали буханку хліба і сказали, щоб усі повертались назад на хутір…
…Ми з братиком гралися в хаті. А мама лежала на лежанці. Коли вона кличе: «Підійдіть, діти. Буду вже вмирати». І вмерла. А ми далі гралися, бо нічого не зрозуміли. Мамі було трішки більше тридцяти років. Вона померла від голоду. Ми залишились удвох із братиком. Він був на два роки старший. Потім мене забрали в патронат. А його забрав сусід, щоб корову пас…
У патронаті нас годували. Кусочки хліба ми, малі, зразу ховали за мисками. І старалися спочатку виїсти похльобку. Пам’ятаю, як колись прийшли старші хлопці і забрали у нас хліб. Ми дуже плакали…
А потім сусід привів у патронат і мого брата. Той уже пухлий був. Виявилось, що дядько його не годував. А брат ослаб і не міг корову пасти. Він швидко вмер у патронаті. Якщо людина вже опухала від голоду, то її не могли спасти…
Пам’ятаю, весна була. Сніг розтає, струмки течуть. Люди падали прямо в калюжі. І лише очима водили, бо сили вже не було. Їх ніхто на рятував, так і вмирали в калюжах…
…Уже й війна закінчилась. Я виросла. Мене наша вчителька Євгенія Єфимівна забрала в Кобеляки як найкращу ученицю. Але я все одно на хутір за харчами їздила».
Тут потрібно пояснити, що за словами Мотрони Федорівни означає «з’їздити на хутір». Адже вона народилась на хуторі Поділ, що в Семенівському районі. Там минуло її дитинство. Там вона пережила Голодомор. Щоб потрапити на рідний хутір, дівчинка йшла з Кобеляк до Бутенок. Далі їхала на підніжці поїзда. Після цього ще 25 кілометрів йшла до хутора. Там вибирала із землі мерзлу картоплю і брукву. І поверталась у Кобеляки.
Родіон Ухатенко мав хату, двох коней та чотири гектари землі
Дідусь Мотрони Варич Родіон Ухатенко був куркулем. Жінка розповідає, що він збудував панську монополію. А на зароблені гроші купив собі невеличку хатинку, двох коней, молотарку та близько чотирьох гектарів землі. Родіон Ухатенко не лише обробляв власний наділ. Він вимолочував зерно й іншим жителям навколишніх хуторів. Плату брав мірчуком у вигляді зерна. Потім його продавав. При радянській владі подібний вид заробітку вважався спекуляцією.
Мотрона Варич згадує: «Я мало про діда пам’ятаю. Лише те, що батьки встигли розповісти. Прийшли до нього комсомольці зерно забирати. А він їх у клуні замкнув, вибіг на вулицю і кричить: «Люди, рятуйте, мене грабують!» Але ніхто на допомогу не прийшов. Комсомольці розібрали стріху, вилізли із клуні, скрутили діда і кудись повезли. А потім його вислали на Північ і додому він уже не повернувся».
Син Мотрони Федорівни Олександр Варич вирішив більш детально дізнатися про долю свого прадіда. Він кілька років тому зв’язався із співробітниками Полтавського обласного архіву СБУ. І вони знайшли справу Родіона Ухатенка. Олександр Семенович поїхав у Полтаву і зробив копії. Каже: «Дозволили все перефотографувати. Лише закрили смужками паперу прізвища тих людей, хто на діда доноси написав. Хоча я думаю, що ті люди нічого не писали, за них усе зробив слідчий ГПУ. Адже, що в доносах, що в протоколі — почерк однаковий».
Як виявилося, Родіона Ухатенка затримували двічі. Обидва рази за антидержавну агітацію. Склад злочину виявився в тому, що Ухатенко відмовився віддавати зерно безкоштовно. Він вимагав, щоб за це платили гроші. І інших селян до цього спонукав. За що його й затримали. Спершу відпустили. А через рік уже заарештували, судили, конфіскували майно і вислали, як написано у виразі, «у Сєвєрний край».
— Діду дали три роки, — розповідає Олександр Варич. — Він відсидів, як кажуть, «від дзвінка до дзвінка». Але додому не повернувся.
Олександр Варич не погоджується з мамою, що ті страшні події краще не згадувати. Він говорить: «Історія вчить тільки тому, що нічому не вчить. Я впевнений на сто відсотків, що ті страшні події можуть повторитися й зараз. І донощики будуть, і комісари, і комсомольці, які розкуркулюватимуть. І ніхто від цього не застрахований. Маєш пай — ти вже куркуль. Тому й вважаю, що людям потрібно нагадувати про Голодомор частіше, аніж раз на рік».
