Написати цю статтю мене змусило почуття обурення, коли я прочитала в тижневику «ЕХО» допис Йосипа Островського про роботу нашої лікарні. Скажу свою думку. Це не стаття, а гидкий пасквіль на Супруненка, на лікарню та на весь колектив, який він очолює.
Для чого все так висвітлювати? Скільки в районних засобах масової інформації друкувалось подяк нашим медичним працівникам від вдячних пацієнтів? Багато. Хіба це не є результатом їхньої праці?
Казав колись мій покійний чоловік (а він був розумною людиною): скільки людей, стільки й біографій. І ніхто не застрахований від помилок. Тож, перш, ніж критикувати когось, треба подивитися на себе. Ви теж, пане Островський, деякий час працювали головним лікарем. А що залишили після себе?
Можливо, я пишу різкувато. Але ж майте совість. Хіба ж можна все так поливати брудом? Так, лікар від Бога Микола Лукич Іващенко розумів набагато більше, ніж ми з вами. Тоді були інші часи і на фоні простих людей медики виглядали інтелігентами.
У лікарні немалий штат працівників. У кожного — своя думка і поведінка. Можливо, за всіма і не услідиш. Але треба мислити не індивідуально, а масштабно. Я згодна, що недоліки в нашій лікарні є. Та не вішайте всіх собак на Супруненка. Будемо щирі: куди не кинь оком — скрізь є за що покритикувати. А хіба не краще було б гуртом братися за ліквідацію цих недоліків? Давайте відволікати увагу від отакої «мишачої метушні». Краще подумаємо, щоб над нами було мирне небо. І, здається мені, що в цій статті немає хвилювання за майбутнє лікарні, за проблеми, пов’язані з нестачею кадрів, а просто — власні амбіції. А хотілося б, щоб кореспонденти і влада пройшлися по палатах лікарні, зробили огляд, розпитали думку пацієнтів, а тоді вже і робили висновки: годиться Супруненко бути головним лікарем, чи ні.
Тим більше, мені здається, що не кожен у цей нелегкий та неспокійний час зможе керувати лікувальним закладом.
