15 квітня 2015 року Кабінет міністрів затвердив нову постанову, згідно з якою всі студенти, окрім медиків, які навчаються за державним замовленням, відтепер не зобов’язані відпрацьовувати 3 роки після отримання диплома
За словами заступниці міністра освіти, Інни Совсун, спершу вони хотіли повністю скасувати обов’язкове відпрацювання, але у Міністерстві фінансів були категорично проти. В Міністерстві охорони здоров’я постанову спочатку підтримали, але потім занепокоїлись, що не зможуть забезпечити лікарями сільські лікарні. Тому в МОН вирішили піти на компроміс.
Як запевнила Інна Совсун на своїй сторінці у фейсбуці, ця постанова стосується як студентів, що вступатимуть цього року, так і тих, що вже навчаються.
Нагадаємо, що раніше студенти, які навчалися за державним замовленням, повинні були відпрацювати три роки на тому підприємстві, куди їх направив навчальний заклад за розподілом. У випадку, якщо випускник не мав бажання працювати, йому надавалося право відшкодувати гроші за навчання. Відпрацювання контролювалося фінансовою інспекією.
Реальна ситуація складалася трохи іншим чином. Більшість таких «довідок» були фіктивними. Замість того, щоб пропонувати випускнику «не пізніше ніж за рік до закінчення навчання посаду відповідно до укладеної угоди», як це сказано в постанові Кабміну від 22.08.1996, студентів зобов’язували самих шукати підприємства, де з ними би погодилися укласти тристоронній договір. Найчастіше такі заклади погоджувалися підписати угоду за умови, якщо ця людина пообіцяє ні в якому разі не приходити до них після навчання.
Інший варіант — якщо студенту все ж таки пропонували якусь посаду, то часто вона була в іншій частині країни, де б йому довелося підійматися на ноги без батьківської підтримки, друзів та родичів. Не дивно, що більшість випускників намагалася будь-яким чином уникнути такого «розподілення».
Ця тема раніше неодноразово підіймалася в ЗМІ. Основним аргументом проти пункту про обов’язкове працевлаштування на відпрацювання було посилання до статті 53 Конституції України, якою, крім того, передбачено, що держава забезпечує доступність і безоплатність освіти в навчальних закладах. А також посилання до 43-ї статті КУ, в якій сказано, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Ми вирішили проглянути рішення полтавських судів за справами з цієї теми. За останні три роки таких справ було приблизно 70. І всюди позивачами виступали вищі навчальні заклади. Переважна більшість таких позовів належить педагогічному університету.
Найчастіше студенти, що виступали відповдачами, посилалися на статті Конституції, згадані вище. Та судами це ігнорувалося. Єдине, що іноді спрацьовувало — це посиланя на 56-у статтю Закона України «Про вищу освіту» від 17.01.2002, яка свідчить, що випускники вільні у виборі місця роботи. Інколи допомагало, якщо випускникові вдавалося взяти довідку про відсутність вакантних місць на тому підприємстві, куди його направили. Таким чином, суд виносив рішення на користь випускника у третині випадків. Дехто подавав на апеляцію. Ці суди також, більшістю своєю, задовольняли вимоги навчальних закладів.
Цікаво, що перший же позов про стягнення коштів зі студентів, який розглядався у полтавському суді у 2009 році, був відхилений саме на підставі Конституції України та того факту, що досі не розроблений порядок визначення та відшкодування вартості навчання. А ось останній позов, поданий у грудні 2014 року, стосувався тільки відшкодування одноразової адресної грошової допомоги, і був задоволений — суд зобов’язав студента повернути кошти університету.
