У червні минулого року автором цих рядків була написана чергова редакційна стаття під назвою «Підгузки». Судячи з відсутності коментарів до неї, стаття великої цікавості не викликала. Лише кілька знайомих «свободівців» заочно надіслали прокльони та перестали вітатися. Люди, особливо політики периферійного масштабу, взагалі не люблять, коли їм в очі кажуть неприємну правду. Між тим прогноз щодо майбутнього «Свободи», зроблений у тій та інших публікаціях, збувся. Партія вилетіла на периферію української політики, а більшість кобеляцьких «свободівців» розбіглись по інших «підгузках».
Нагадаю, що в тій статті мова йшла не лише про «Свободу». Автор заявляв, що, як журналіст, не буде брати участі в жодному політичному проекті. І порівнював усі без винятку українські політичні партії з підгузками та презервативами, котрі викидають на смітник після одноразового використання.
Минув рік. Настала пора чергових виборів. І довелось знову нагадувати місцевим політикам про ту статтю. Адже вони або забули про неї, або взагалі не читали. Інакше важко пояснити, чому одразу чотири політичні сили запропонували йти на вибори в їх рядах. Забули або не читали й ті політики, котрі мерщій ломонулися в ряди одноразових проектів типу «Партії не тих людей імені Чапліна» чи «Укгопу». Нагадую: у статті йшла мова про те, що практично всі діючі політичні партії через рік-два-три підуть у небуття. Розумію, що в це важко повірити людям, які сенсом свого життя та мірилом успіху бачать можливість отримати мандатик чи кріселко, і майже нірваною — шанс подивитися на інших із президії районної ради. Ні, я в жодному разі не засуджую їх бажання стати депутатом чи якимось головою. Але нехай не ображаються, що в когось викликає сміх їх метання з одного «підгузка» до іншого.
Між тим, уже очевидно, що політичні процеси в Україні прискорюються і «підгузки» доводиться міняти все частіше. Минув лише рік, а в небуття пішов не лише «Удар», а й нібито тріумфатор минулих виборів «Народний Фронт». А скільки ж бабла та аспірину було витрачено! Ну виграли парламентські вибори, випили шампані, отримали по кріселку. Але минув лише рік — і замаячила перспектива залишитись взагалі без нічого.
Мені особисто оці всі тріумфатори на рік-два, максимум п’ять, нагадують мисливця-невдаху із «чорного» анекдота. Там дядько пішов із малокаліберною на ведмедя полювати. Стрельнув у барлогу і звичайно ж не вбив клишоногого. Той схопив мисливця і запропонував йому два варіанти подальшого розвитку подій. Або ведмідь «заламує» мисливця, або вони стають коханцями. Чоловік вибрав кохання з ведмедем. Потім кілька разів міняв зброю, але все незмінно закінчувалося сексом. У результаті вже ведмідь не витримав і запитав: «Мужик, ти мисливець, чи секс із тваринами любиш?»
Більшість провінційних політиків, у тому числі й кобеляцьких, уперто йдуть по шляху мисливця, який любить секс із тваринами. Інакше важко зрозуміти їх хаотичні метання із партії в партію і щенячу радість від отриманого портфелика. Люди або не розуміють, що все в будь-якому разі закінчиться статевим актом, де вони будуть в ролі пасивного партнера, або їм це дуже подобається.
Так буде й на цих виборах. Безперечним лідером на роль «підгузка» є пропрезидентська партія «Солідарність». Її популярність, як і у всіх українських технологічних проектах, котрі чомусь називають партіями, тримається на лідері. У цьому випадку — на ставленні українців до діючого Президента Петра Порошенка. У зв’язку з безліччю проблем і негараздів, у державі падає і рейтинг Петра Олексійовича. Отже, і «Солідарності». Та не лише це впливає на ситуацію. «Солідарність», як і всі інші проекти, не має чіткої ідеології. Вона постійно підмінюється виборчими технологіями. Та ще й залежить від економічної ситуації в країні.
Та є в «Солідарності» ще один суттєвий недолік, котрий притаманний саме провладним партіям. Це — недолуга кадрова політика. Між тим, ще вождь усіх часів і народів Йосип Сталін казав, що кадри вирішують усе. У «Солідарності» з цим — повний гаплик. Туди, за звичкою, побігли люди, котрі вже встигли «розміняти» з десяток політпроектів. Аби лише їх лідери перші пости у державі займали. Крім того, на перші ролі в цій організації виходять діячі, підібрані за зовсім незрозумілими принципами.
Візьмемо для прикладу Кобеляцький район. Виборчий штаб у ньому очолює така собі Ганна Кондратьєва. Вона ж претендує і на перше місце у списку кандидатів до районної ради.
Автор спробував вирахувати критерії, за якими в «Солідарності» призначають і вибирають на керівні пости. Почав із самого простого: із публічності, тобто впізнаваності того чи іншого діяча. Для цього взяв і провів невеличке експрес-опитування на вулицях Кобеляк, Підгори та Кунівки. Воно не претендує на статус репрезентативного. Але претендує на статус чесного. Усіх, хто сумнівається у достовірності отриманих результатів, запрошую спільно провести ще один подібний захід. Впевнений, що результати будуть схожими.
Отже, жителям трьох населених пунктів було запропоновано відповісти, чи знають вони кількох людей, котрі в Кобеляцькому районі займаються громадською чи політичною роботою. У списку було 11 прізвищ. Конкретніше — Олександр Ісип, Ганна Кондратьєва, Олександр Копелець, Олег Решетило, Юрій Срібний, Анатолій Таранушич, Микола Теренін, Іван Терновий, Василь Мирошнеченко, Таміла Шевченко, Анатолій Шкарбан.
Потрібно одразу зазначити, що популярність більшості з названих людей суттєво змінюється в кожному населеному пункті. Так Юрія Срібного прекрасно знають у Кобеляках і Підгорі. А ось у Кунівці він майже не відомий. Єдиною людиною із стовідсотковою впізнаваністю став кобеляцький міський голова Олександр Ісип. Трішки відстав від нього Анатолій Шкарбан. За ним із практично однаковим результатом розташувались Анатолій Таранушич та Олександр Копелець. А ось безперечним лідером з невпізнаваності стала Ганна Кондратьєва. Із 50 опитаних про неї чули семеро. При цьому в Кунівці про такого керівника нічого не чули всі 10 опитаних. У Підгорі про існування Кондратьєвої знала одна людина.
Далі автор спробував визначити досягнення Ганни Кондратьєвої в реальній політиці та на виборчих перегонах. Єдине, що вдалося знайти, — посада заступника голови райради. Але то вже не є публічною політикою. За які заслуги депутати віддали цей пост єдиному на той час представнику «Удару» — незрозуміло.
Аналізуємо результати минулорічних парламентських виборів. Там усе ще незрозуміліше. Як відомо, тоді Ганна Вікторівна працювала у штабі Блоку Петра Порошенка. У 149 виборчому окрузі, до складу якого входить Кобеляцький район, перемогла саме ця політична сила, випередивши «Народний Фронт» аж на два відсотки. До речі, у більшості інших полтавських округів перемогли саме «фронтовики». Але… У Кобеляцькому районі Блок Петра Порошенка якраз і програв партії Яценюка із суттєвим відривом.
А представник пропрезидентської політсили Чернецький фактично не склав конкуренції Андрію Реці.
Отже, щодо публічності у місцевого лідера «Солідарності» якщо не повний швах, то дуже слабенько. Слабенько і в плані досягнень на справжніх виборах.
Можливо, справи кращі в плані партійної дисципліни і дотримання лінії партії? Та ні, тут взагалі повний апофігей. Не хто інший, як Ганна Вікторівна з усіх скромних сил боролася за «збереження Кобеляцького району», що фактично йшло всупереч лінії Президента та Уряду на децентралізацію і створення нових об’єднаних громад. Та й боротьба та, як і очікувалось, закінчилась повним фіаско. Цікаво, що об’єднувалась Ганна Вікторівна в тих потугах не з ким іншим, як із колишніми регіоналами. Ще й клоуна з парламенту запрошувала.
Отже, що ми маємо в «сухому залишку»: у «Солідарності» й так справи не надто добрі. Але їх лідери ще й на місцях чудять. Ну що ж, на цих виборах вони ще щось отримають. Але ж через два роки — нові вибори. Час міняти підгузки настав уже сьогодні.
P. S. Водночас потрібно відзначити, що по списку «Солідарності» балотуються чимало дійсно відомих і заслужених людей.
