Буквально за годину жителі села вирішили проблему, із якою жили протягом десятиліття.
У суботу в Просяниківці, маленькому селі, що на території Світлогірської сільської ради, відбулося зібрання. На нього, крім місцевих жителів, приїхали вихідці з села, котрі проживають у Кобеляках та Орлику. Усього зібралось п’ятнадцять чоловік.
Люди прибули для того, щоб обговорити і, по можливості, вирішити одну задавнену і досить важливу проблему. Мова йшла про долю майнових паїв. Як відомо, колись на цій території господарював колгосп імені Клименка, згодом тут працювало підприємство «Злагода». А ще пізніше розпайовані землі «розійшлися» по кількох фермерах та агрофірмах. Але частина, близько трьох десятків жителів Просяниківки, так і не віддали свої паї в оренду нікому із потужних орендарів. У них залишилась і частина майна колишнього колгоспу. Трактором і реманентом, згідно з дорученням, розпоряджався Василь Забігайло. Йому ж довірили і наглядати за будівлею колишньої їдальні. Термін дії доручення, виданого у 2003 році, уже давно закінчився. З того часу власники майна кілька разів збиралися, щоб остаточно вирішити його долю. Але жодного разу так і не змогли досягти порозуміння.
14 листопада власники майнових паїв організували чергове зібрання. Цього разу — із запрошенням преси. А ось представників влади того дня у Просяниківці не було. Їх просто не запросили.
Розпочалося зібрання із двадцятихвилинного з’ясування стосунків. Воно пройшло досить емоційно, але в межах пристойності. Люди спробували вияснити, на чию ж користь протягом десятиліття використовувалась техніка і реманент. І хто, кому й скільки за цей період винен грошей. Та, досхочу посперечавшись, селяни вирішили припинити безглузду дискусію. Один із присутніх чоловіків запропонував:
— Люди добрі, хватить споритись. Ми все одно не вияснимо, хто, кому за десять років орав, сіяв і скільки грошей заробив. Давайте просто продамо майно, а гроші розділимо. У кого скільки паю було, той, відповідно, і грошей із продажу отримає.
На цю пропозицію пристали всі присутні. І, судячи з того, що люди одразу почали називати ціни на техніку та прізвища потенційних покупців, вони давно визріли до саме такого варіанту вирішення проблеми. А в Тетяни Ларіної, колишнього бухгалтера, збереглися документи із переліком техніки. Одразу провели імпровізований аукціон.
— За сівалку просимо 15 тисяч. Якщо комусь своєму продавати, то можна тисячу уступити.
— Плуг, такий, як у нас, не менше восьми тисяч стоє. Я по оголошеннях у «ЕХО» узнавала.
— Трактор 50 тисяч стоє. А зданіє хіба на розбор хтось купить.
— Там ще «САК» був. Де він дівся?
— Та наче у Солошиному. Нічого, найдемо, як захочемо.
Уже згадуваній Тетяні Ларіній та Ользі Демченко, як людям із бухгалтерською освітою, доручили вирахувати, скільки грошей з продажу майна має отримати кожен власник. А один із присутніх, посміюючись, резюмував:
— Оце потрібно було десять років гризтися. За годину все вирішили. А люди в інших селах уже давно так майно розділили. І непотрібно ні влади, ні аукціону, ні біржі. Це ж нами нажите, що хочемо, те й зробимо.
