Дві події, які вразили мене останніми днями. Абсолютно різні за масштабами, але в чомусь усе ж таки схожі. І симптоматичні. Тому хочу поділитися розповідями про них із вами.
***
Іду бруківкою центром Полтави. Минаю ЦУМ, ряд магазинів. Помічаю жінку в інвалідному візку, яка зупиняється біля сходів до якоїсь установи, чи то пошти, чи то банківського відділення. Деякий час вона розгублено роззирається навколо, потім помічає мене і махає рукою, прохаючи підійти. Пояснює, що їй потрібно заїхати досередини, а самостійно заскочити на східці вона не може.
— Я триматимусь, а ви підійміть візок на сходинку. Не бійтесь, я не впаду.
Згоджуюсь допомогти. Аж тут помічаю, що посередині сходинок є обладнаний пандус — дві металеві колії, якими мали б заїжджати у приміщення візочники.
— Але ж є… — вказую на пандус.
— Він вужчий за колеса мого візка, — сумно посміхається жінка. — Ним ніяк заїхати.
Тобто, пандус нібито є, але функцію свою він не виконує. У якихось нормах написано, що має бути пандус — ось власник його і зробив. Знаєте, коли щось зроблене красиво, зручно та якісно, у народі кажуть: «зробив, як для себе». А тут протилежна ситуація. Це стосується не лише цього полтавського банку (чи, пошти). Колись із новосанжарським візочником Тарасом Євтушенком ми перевірили з десяток пандусів у селищі. І з’ясували, що більшістю з них людина у візку заїхати не може. Робили ж їх не для себе.
***
Інша подія ніяк не стосується людей із обмеженими можливостями. Але вона також вказує на чіткий поділ на «своє»/«не своє» у нашому суспільстві. Мова про фактичне припинення енергетичної блокади Криму. Кілька тижнів блокування півострову силами кримських татар та «Правого сектора» яскраво продемонстрували: більшості материкової України питання не цікаве. Тому немає нічого дивного у тому, що Джемілєв, Чубаров та їх нечисленні соратники зрештою зломилися під тиском київської влади та міжнародної спільноти.
Усе просто. Більшість українців тішаться тим, що їхня Полтавщина, Львівщина, Київщина чи Чернігівщина — не окуповані. І тут худо-бідно, але можна жити. А те, що кримські татари та частина українців Криму лишилися без рідної землі — це їх проблеми. Вони ж хочуть повернути півострів для себе.
— Я в той Крим ніколи не їздив, тому нічого і не втратив, — так коментують у соціальних мережах блокаду деякі патріоти.
***
Тепер висновок, як нас вчили робити у шкільних творах. Чим європеєць різниться від неєвропейця? Він робить пандус для доступності приміщення, а не тому, що «так написано». Чим державник різниться від представника народомаси? Він домагається повернення захопленої території, бо це — частина його країни, а не тому, що сам там планує жити. Слід робити пандуси так, ніби ти сам — візочник. Треба боротися за повернення Криму та Донбасу так, ніби мова йде про рідну для нас Полтавщину. У країні все слід робити, як для себе. Тільки тоді ми справді зможемо її змінити.
