Безвізовому режиму присвячується.
Я ніколи не бував у Європі. Так уже склалося. Навряд чи цим можна пишатися, але і особливого смутку в мене цей факт не викликає. Зізнатися по правді, охочіше помандрував би Україною. А вже потім, можливо, поїхав би кудись до Відня чи Барселони. Називайте це містечковим патріотизмом чи ще якось, але у мене так.
Я ніколи не бував у Європі. І не планую туди їхати у найближчому майбутньому. Проте і без поїздки до розвинутої європейської країни я розумію, що: по-перше, дороги там у рази кращі; по-друге, корупції у владі там у рази менше; по-третє, виконання законів у них, в порівнянні з нами, практично безумовне.
Як кожна нормальна людина, я хочу, щоб так само було в моїй країні: нормальні дороги, мінімум корупціонерів, дотримання законів. І міркую при цьому приблизно так: «Якщо я, українець, сам не можу дати ладу своїм дорогам, корупціонерам та порушникам закону, треба повчитися у когось, хто має позитивний досвід. Наприклад, у європейця з такої-то країни». Десь, приблизно, так.
На відміну від Європи, у Росії я бував. Мало того, прожив там близько десяти років. Поїхати туди в якості туриста, може б, і хотів, та, боюсь, за нинішнього стану справ у цій країні ризикую бути заарештованим. Але і без поїздки до нинішньої Росії розумію, що з дорогами, корупціонерами і дотриманням законів у них ситуація аналогічна нашій. А тому міркую так: «Можна було б повчитися у Росії, як класти асфальт, боротися з корупцією і дотримуватися законів, але… краще не треба. Так, як вони, ми вміємо».
Я не планую найближчим часом їхати до Європи. Але щиро радію, коли зустрічаю новини про можливе запровадження безвізового режиму з країнами ЄС уже наступного року. Радію з того, що тисячі українців зможуть вперше на власні очі побачити Європу. Із рівними дорогами, однаковими для всіх законами та відповідальною владою. І ця моя радість — цілком прагматична. Адже я щиро надіюсь, що мої земляки, повернувшись на батьківщину, зрештою захочуть жити так, як у Європі. Можливо, це смішно, але у це я вірю більше, ніж у всі реформи нинішнього українського уряду.
І лише коли ми навчимося у європейців класти асфальт потрібної товщини, саджати корупціонерів на потрібний термін та переходити дорогу лише на зелене світло, кожен українець зможе з гордістю сказати: «А я тепер не їжджу до Європи… Я у ній живу!»
