Перші навчальні заклади Полтавщини можуть опалювати за рахунок… енергії землі

Україна залишається одним з найбільших споживачів газу у Європі — щороку використовує майже 70 мільярдів кубометрів блакитного палива. При цьому сама торік видобула лише 19 мільярдів кубометрів газу і майже 50 мільярдів кубів купила у Росії. Аби стати енергетично незалежною, до 2030 року країна має кардинально змінити енергетичний баланс. Робитиметься це у рамках спеціальної програми «Енергетичні стратегії».
Зі скрутної ситуації є два виходи: або збільшити видобуток власного газу, або ж замістити дороге паливо іншими джерелами енергії. Ці два напрямки енергозбереження передбачає й власна енергетична концепція нашого регіону «Збережемо енергоресурси Полтавщини», яку раз на два роки приймає обласна рада.

Газові проблеми «Українського Кувейту»
На Полтавщині видобувають 39% українського газу, 60% газоконденсату та 14% нафти. За 2008 рік видобуто 7,7 мільярда кубометрів природного газу. Здавалося б для області, котру в державі йменують «Українським Кувейтом», іншої альтернативи, окрім як збільшення видобутку нафти й газу, бути не може. Проте не все так просто.
— Місцеві родовища виснажені на верхніх рівнях видобутку, — говорить начальник Головного управління промисловості та розвитку інфраструктури Полтавської облдержадміністрації Тарас Ткаченко. — Якщо раніше підприємства бурили свердловини на глибину 4 тисячі метрів і мали позитивний дебет, то сьогодні для видобутку вуглеводнів потрібно бурити до 6 тисяч метрів і глибше. Проте державні підприємства не мають можливостей вкладати кошти в освоєння нових технологій та закупівлю сучасної техніки.
Таких у області нині працює 5 із 24 підприємств. Решта — приватні структури. Однак саме державні підприємства добувають в області 87% всіх вуглеводнів. Логічно, що й прибутки вони мали б отримувати більші. Але Законом України «Про Державний бюджет» на 2009 рік і на попередні передбачено, що увесь газ, добутий державними підприємствами, направляється виключно на потреби населення. І закуповується він нижче собівартості — по 243 гривні за тисячу кубічних метрів. Для порівняння, приватні структури продають газ найвигіднішому споживачеві — промисловості. Там ціни на порядок вищі: вклавши стільки ж у видобуток блакитного палива, як і державні підприємства, свій газ комерційні структури продають по 2 400 гривень за ту ж тисячу кубів. З населенням своїм газом «приватники» діляться неохоче. Тарас Ткаченко пояснює: «Коли у розпал так званої газової війни з Росією згадали про запаси газу у сховищах, виявилося, що він приватний, а не державний. Продавати населенню газ за тією ціною, що пропонує власним підприємствам держава, власники відмовилися».
Ще одна проблема пов’язана з усе тим же недолугим законодавством, що регулює роботу нафтогазового комплексу. В Україні, на відміну від багатьох європейських держав, так і не було прийнято закон «Про нафту й газ», тому процедура визначення ліцензіата — підприємства, котре отримує ліцензію на розробку нафтогазового родовища, проводиться у так званому «ручному режимі» — Кабмін щороку приймає відповідні постанови.
— У 2009 році Постанова про порядок видачі спецдозволів побачила світ аж 17 червня — до цього часу підприємства працювали поза законодавчим полем, — пояснює Тарас Ткаченко. — Наприклад, газопромисловому управлінню «Полтавагазвидобування» ДК «Укргазвидобування», що входить у структуру НАК «Нафтогаз України», обласна рада погодила 9 ліцензій на промислову розробку нафтогазових родовищ, розвіданих самим підприємством. А Міністерство охорони навколишнього природного середовища два роки не давало погодження. Бо намагалося передати родовища приватним структурам. За цей час проти підприємства було заведено кримінальну справу: звинувачували у незаконному видобутку газу. Аналогічна ситуація й із НГДУ «Полтаванафтогаз»: на сьогодні 4 ліцензії, погоджені обласною радою, Мінприроди не погоджує. Підприємству доводиться зупиняти видобуток газу. Чим це загрожує? Родовище втрачає 25% прибутковості: газ іде в площину, з якої потім видобути його не можливо.
— Протягом дев’яти місяців на 9 діючих родовищах нам не продовжували ліцензії, тобто увесь цей час ми видобували газ для держави і для населення незаконно, — констатує факт директор газопромислового управління «Полтавагазвидобування» ДК «Укргазвидобування» Ігор Атаманчук (говорив про це на одній з колегій облдержадміністрації). — В області підприємство працює на 30 родовищах, які експлуатуються вже протягом 15—25 років. Кожне родовище — як живий організм — теж виснажується. Стан тих, на яких працюємо ми, нині можна порівняти зі станом 80-річної людини.
А от щоб розвідати нове родовище, за словами Ігоря Атаманчука, потрібен не один рік. І чимала сума грошей: від 20 до 30 мільйонів гривень підприємство вкладає у сейсмічні роботи, від 40 до 60 мільйонів — щоб пробурити пошукову свердловину на глибину 4—6 тисяч метрів. Держава у геологорозвідку коштів вкладає вкрай мало. У 2008 році з 1 мільярда 700 мільйонів гривень, котрі підприємства нафтогазодобувної галузі області витратили на геологорозвідку, частка державних грошей становила 670 мільйонів. При цьому, коментує Тарас Ткаченко, жодне приватне підприємство не взяло так звану «голу» ліцензію — на дослідження території, де поклади газу не підтверджені попередньою геологорозвідкою. Приватники обирають ділянки, де можна гарантовано бурити — і отримувати прибуток. Чорнову роботу на себе беруть державні підприємства. От тільки гарантії, що після цього вони працюватимуть на розвіданому родовищі, немає.
— Я не проти приватних підприємств — конкуренція повинна бути, проте й працювати слід на рівних, — переконаний Ігор Атаманчук. — А зараз ми працюємо на розвіданому родовищі, куди вкладені чималі державні гроші. Та закінчується термін ліцензії, приватне підприємство купує цю ліцензію у столиці у відповідній державній установі, а нам приходить з Києва телеграма «Термін ліцензії вам не подовжили. Ліцензія перейшла до недержавної структури». Вся інфраструктура вже готова, свердловини пробурені — чому б і не добувати газ?!
От і виходить, що заробити держава дає приватним, а не власним підприємствам. Та й кошти у їх розвиток не вкладає — віддає перевагу російському нафтогазовому бізнесу, закуповуючи блакитне паливо у північно-східних сусідів по 450 доларів за тисячу кубів…

Ціни на енергоносії зростуть
Залишається другий варіант — запроваджувати енергозбереження та шукати інші, альтернативні джерела енергії. Тим паче, що прогнози експертів на 2010 рік невтішні: енергоносії після виборів для українців подорожчають.
— Ціни на блакитне паливо для підприємств теплоенергетики та населення дійсно занижені, порівняно з тією вартістю, за якою держава закуповує газ у Росії, — вважає начальник Головного управління промисловості та розвитку інфраструктури Тарас Ткаченко. — І хоч є рішення судів про припинення постанови НКРЕ щодо збільшення тарифу для населення, явище це тимчасове. Зростання ціни на газ — це об’єктивне майбутнє. І йдеться не лише про газ, а й про електроенергію. Для порівняння, у Російській Федерації, яка є власницею великих запасів природного газу і нафти, котрі використовуються й при виробництві електроенергії, вартість 1 кіловат-години цієї самої електроенергії для населення сягає (у перерахунку на нашу валюту) майже 80 копійок проти 27 в Україні. Аналогічна ситуація і з газом: ціна природного газу для населення у сусідів вища, ніж у нас.
Блакитне паливо полтавці вже почали економити: з початку минулого року зменшення споживання газу в області становило 11%. Економити вдається за рахунок промисловості: підприємства використали на 17% менше газу, ніж у 2008-му. Головна причина — зменшення обсягів виробництва у кризовий рік. У перспективі в області планують частково замінити природний газ на електроенергію та інші енергоносії.
Найновішу програму енерго-збереження депутати обласної ради затвердили на початку грудня
2009 року. На впровадження енергозберігаючих заходів планується за два роки витратити 410 мільйонів гривень. Причому кошти виділяють під рентабельні проекти, термін окупності яких не більший семи років. Наразі вибрано три об’єкти, на яких впроваджуватимуться енергозберігаючі технології — це Горбанівський геріатричний пансіонат ветеранів війни та праці, Полтавський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти та обласна психіатрична клінічна лікарня імені Мальцева. У
2010 році в закладах проведуть енергоаудит, після чого область остаточно визначиться із заходами енергозбереження. На них планують виділити понад 40 мільйонів гривень.

З біогазу в Кременчуці видобуватимуть електрику…
Що ж стосується пошуку альтернативних джерел енергії, то в 2009-му вперше в Україні саме в Полтавській області почали реалізувати пілотний проект з отримання біогазу зі сміття. 27 вересня на міському звалищі Кременчука інвестор проекту — німецька компанія «HAASE» — презентувала факельну установку. Німці пробурили у міському звалищі свердловину на глибину 20 метрів, аби дослідити, скільки біогазу знаходиться у надрах Кременчуцького полігону твердих побутових відходів. Поки що він спалюється факелом.
— А у перспективі добутий біогаз направлятиметься не на факел, а на спеціальну установку, де з біогазу вироблятимуться тепло й електроенергія, — говорить Тарас Ткаченко. — З часом на полігоні збудують сміттєпереробний завод, який і опалюватиметься за рахунок видобутого тепла. А електроенергія надходитиме в загальноміську мережу. Загалом же проект будівництва сміттєпереробного заводу обійдеться
30 мільйонів євро.
За рахунок дармової електро-енергії зі сміття наддніпрянське місто може освітлюватися або ж на ній працюватиме міський електротранспорт. Така технологія могла б працювати й у Полтаві на базі сміттєзвалища у Макухівці. І добуту з біогазу електроенергію могло б використовувати, наприклад, обласне підприємство «Полтававодоканал» на водозаборах, щоб постачати до міста воду. Таким чином вдалося б зменшити собівартість подачі води.

…а у Швеції на ньому працює громадський транспорт
У Швеції, де діють досить жорсткі екологічні норми, на використання біогазу поступово переходить громадський транспорт. Як приклад, місто Трольхеттан — піонер у впровадженні інноваційних технологій у сфері екології. Так, міські автобуси тут працювали на дизелі й були обладнані спеціальними каталізаторами, що зменшували забруднення повітря. Проте шведи вирішили піти далі — й перевели автобуси на біогаз.
Пальне для громадського транспорту виробляється на місцевому заводі, що займається очищенням стічних вод та переробкою відходів. Після стискання газ подається у розподільчу мережу і до автостанції у центрі міста. Однієї заправки вистачає автобусу на 300—400 кілометрів. Зовні автобуси, що працюють на біогазі, не відрізняються від звичайних, єдина відмінність — модифікований двигун та спеціальний паливний бак.
Якщо на початку проекту на біогазі у Трольхеттані працювали лише три автобуси, то нині їх 14, на екологічне пальне переходять навіть легкові автівки. За оцінкою експертів, якщо мерія міста переведе на біопальне увесь муніципальний автопарк, щороку на кожному авто влада економитиме понад 8 тисяч євро. До того ж проект вигідний для міської влади не лише з екологічної точки зору: уряд Швеції виділяє субсидії на ті кошти, котрі вкладаються у виробництво біогазу. До 2012 року керівництво країни планує інвестувати в екологічно чисту технологію 150 мільйонів крон. За три роки кожна компанія-виробник біогазу отримає майже по 25 мільйонів крон державних субсидій.

Технологія на рівні міжнародного скандалу
З технологією якраз усе добре: влада області хоче запровадити на теренах Полтавщини передовий світовий досвід енергозбереження — опалювати Михайлівську та Микільську школи-інтернати й Решетилівську гімназію за рахунок теплових насосів. Причому забезпечуватимуть теплом та гарячою водою навчальні заклади за рахунок… енергії землі. Таку технологію нині використовують у Швеції, Швейцарії й Австрії, де теплові насоси забирають тепло з ґрунту. У Полтавській області її впроваджуватимуть коштом гранту уряду Японії.
— На спортивних стадіонах, які є в цих трьох навчальних закладах, знімуть верхній шар ґрунту, закладуть теплові насоси, знову засиплють землею — і система опалення працюватиме вже без природного газу. Енергію збиратиме закопаний у грунт змієвиковий теплообмінник, — пояснює Тарас Ткаченко, котрий особисто захищав цей проект у Верховній Раді. — Таким чином вдасться не лише зекономити на природному газі, а й зменшити викиди парникових газів в атмосферу. Саме тому Японія, котра бореться за поліпшення екологічної ситуації в світі, й надає Україні перший транш у розмірі 150 мільйонів доларів. Ці кошти (так звані «зелені інвестиції») держава гарантовано повинна використати на проекти енергозбереження, що дозволять зменшити парникові викиди.
Кошти японці дають виключно під ефективні проекти. Тому грант отримали лише шість областей України, зокрема й Полтавська. У своїх проектах переможці виконають ще одну обов’язкову умову інвестора — використовуватимуть обладнання японського виробництва. Нині тривають проектувальні роботи. Визначено і проектанта, і виконавця робіт. Керівництво областей-учасників проекту звернулося до Кабінету Міністрів з проханням погодити проведення процедури закупівлі обладнання і проведення робіт у одного виконавця. Інакше «традиції» проведення тендерної процедури не дозволять використати ці кошти вчасно.
Плани щодо використання «зелених інвестицій» у полтавців грандіозні: у 2010 році у рамках проекту хочуть переоснастити системи теплозабезпечення 16 закладів галузі освіти та охорони здоров’я. От тільки невідомо, чи отримає область японські гроші хоча б на три школи.
— Попередньо на область мали виділити 46 мільйонів гривень — цю суму затверджено постановою Кабміну № 1036 від 16 вересня
2009 року… Але коштів так і не отримали, — пояснює Тарас Юрійович. — На запити, чому Мінфін не дає області гроші, виділені японським урядом, нам натякають, що Україна має розрахуватися з Росією за спожитий газ…
Юридично використати кошти на інші цілі, окрім як проекту енергозбереження, Україна не може: ця умова чітко виписана в угоді, підписаній з Японією. Та й уряд Країни Вранішнього Сонця жорстко контролює використання коштів — виконання програми постійно моніторить Посольство Японії в Україні. «Нині на запит Посольства Японії в Україні ми готуємо звіт про використання коштів, — коментує Тарас Ткаченко. — Точніше про невикористання коштів, які ми так і не отримали. Існують побоювання, що імідж країни може постраждати, якщо кошти спрямують не на ті цілі, які були вказані у підписаній угоді. І якщо Україна не використає перший транш — це буде міжнародний скандал»...

У норвежців є ФЕЕ, у японців — NEDO…
Якщо вже заговорили про енерго-збереження, то варто було б звернути увагу на досвід інших держав. Наприклад, лідер з видобутку вуглеводнів у Європі — Норвегія — для внутрішнього споживання їх майже не використовує: на газові та нафті підприємливі норвежці заробляють гроші. Але взимку не мерзнуть. У Норвегії не використовуються традиційні лампочки розжарювання, не встановлюються у будинках вікна, що не відповідають стандартам енергозбереження. Тут узагалі не будують будинки, теплопровідність яких не відповідає новим вимогам до енергозбереження.
Для опалення помешкань норвежці використовують деревину. Якщо з квартирами й будинками все зрозуміло (там застосовуються спеціальні пічки, котрі заодно ще й воду підігрівають), то великі приміщення, зокрема й промислові підприємства, обігрівають завдяки водяним котлам. Тут уже використовують не дрова, а тирсу. Оскільки ця технологія у Норвегії надзвичайно популярна, щоб не залишитися без лісів, скандинави вивели породу верби, що швидко росте — за два роки виростає понад 3 метри заввишки.
Використовують у Норвегії й енергію землі — йдеться, звісно ж, про теплові насоси. Причому на один кіловат енергії, що витрачається на роботу системи, тепловий насос «збирає» чотири кіловати енергії, що використовується для опалення. За допомогою теплових насосів, наприклад, опалюється Міжнародний аеропорт Осло.
Важливо інше — підтримка заходів енергозбереження владою. Тут із Норвегією може хіба що Японія посперечатися. Так, ще на початку 80-х років минулого століття, коли енергоносії були дешевими (і не лише в Радянському Союзі), влада Осло прийняла рішення про створення міського фонду енерго-ефективності (ФЕЕ). Аби назбирати у фонд гроші, встановили надбавку до тарифу на електроенергію у розмірі 0,01 норвезької крони за
1 кВт електроенергії для усіх споживачів. Діяла надбавка 10 років, і за цей час мешканці столиці за підрахунками фінансистів мали назбирати 600 мільйонів крон. Ці кошти і в банк на рахунок вкладали, щоб проценти «наварити», і кредити брали, щоб запустити кошти в роботу… В результаті, з 1991 року надбавку з мешканців столиці не беруть, а кошти фонду вкладають у енергозбереження. Отримати їх можуть не лише установи чи підприємства, а й пересічні жителі Осло. Наприклад, якщо збудовані раніше будинок чи завод є енергонеефективні, їхній власник може звернутися до ФЕЕ. І надати проект впровадження заходів енергозбереження та кошторис робіт. Рішення приймається протягом двох тижнів. І якщо проект насправді ефективний, його власник отримує не кредит, а грант — 10-20% від кошторису проекту. Гроші надаються безповоротно. Таким чином лише у 2005 році було видано гранти на 1242 проекти. А загалом на заходи енерго-збереження ФЕЕ інвестував майже
430 мільйонів крон, зекономивши таким чином майже 70 ГВт/годин електроенергії на рік.
Що ж до Японії, то вона фінансово підтримує не лише інші держави, котрі запроваджують енерго-зберігаючі технології. Уряд Японії через державну установу NEDO частково фінансує пілотні демонстраційні проекти у промисловості. Йдеться про інноваційні проекти: наприклад, у місті Йокогамі коштом NEDO встановили сонячні батареї на водозабірній станції та вітроелектроустановку в морському порту. І виготовили демонстраційну модель «гібридного» автомобіля, що в якості пального використовує водень. Щороку на такі інноваційні проекти NEDO витрачає майже
1,5 мільярда доларів США. Окрім того, уряд підтримує заходи енергозбереження у промисловості — частково фінансує договори енергоефективного підряду. Йдеться про енергосервісні компанії, яким на реалізацію проектів уряд Японії надає пільгові кредити та частково компенсує вартість встановленого обладнання чи проведених сервісних робіт.

…а держава Україна не зацікавлена в енергозбереженні?
«На державному рівні немає структури, відповідальної за розвиток теплонасосних технологій в Україні, значна частина урядовців не розуміє важливості проблематики та її впливу на майбутню теплоенергетику, особливо комунальну. Мінпалив-енерго України практично не враховує у своїй діяльності процес переходу теплопостачання на теплонасосний метод, що вимагатиме принципово нового підходу до проектування електромереж.
Мінпромполітики України практично не веде ніякої роботи для створення виробництв теплових насосів та комплектуючого обладнання для них, що практично не відповідає основам «Енергетичної стратегії» України на період до 2030 року, блокуючи таким чином її виконання.
Міністерство житлово-комуналь-ного господарства України не веде робіт, спрямованих на створення інфраструктури, яка б забезпечувала перехід у теплопостачанні та гарячому водопостачанні на переважне застосування теплонасосних технологій», — такий невтішний висновок зробили українські вчені, котрі аналізували впровадження Державної програми енергоефективності.
Аналіз робили (а йдеться про експертну групу вищого рівня, до складу котрої ввійшли кандидати економічних та технічних наук на чолі з академіком НАН України Михайлом Куликом. — Авт.) за окремими напрямками програми. І порівнювали із закордонною практикою. Якщо говорити про теплові насоси, то у більшості країн Західної Європи держава встановлює менший податок на прибуток, одержаний від застосування теплових насосів. Або ж узагалі дає дотації. В Австрії фірми, що використовують таку технологію, отримують 100 тисяч шилінгів дотації. У Німеччині передбачена дотація держави на установку теплового насоса в розмірі 400 марок за кожен кіловат потужності. А в Україні?
— У нас, на превеликий жаль, немає законодавчої бази, котра б узагалі стимулювала підприємства і громадян займатися енергозбереженням, — підсумовує начальник Головного управління промисловості та розвитку інфраструктури Тарас Ткаченко. — Наведу один приклад — завод ГРЛ. Підприємство виграло конкурс, який проводило Національне агентство із ефективного використання енергоресурсів. Після цього із заводом уклали контракт, у якому було чітко визначено: держава бере на себе компенсацію відсотків за кредитом, взятому на закупівлю енергозберігаючого обладнання, а після впровадження відповідних заходів підприємство матиме пільгове оподаткування. На заводі провели реорганізацію: придбали сучасну піч та виробничу лінію, налагодили випуск енергозберігаючих ламп. Але 1,7 мільйона гривень компенсації за кредитами, підтверджені Мінфіном, та 2 мільйони гривень ПДВ заводу так і не компенсували. Держава порушила всі свої обіцянки…
От і виходить, що окрім власників самих підприємств, у впровадженні енергозберігаючих технологій, ніхто не зацікавлений. І головним стимулом для їх впровадження в Україні є не державна підтримка, а вартість газу.

Логін:
Пароль:
запам'ятати