Нехай із невеликим запізненням, але пробуємо підвести підсумки 2015 року і визначити його головні події й дійових осіб. Зокрема, йдеться про політиків, проекти та спортсменів року, що минув.
Якщо говорити про місцеву політику, то протягом 2015‑го у ній з’явилися дві нові «зірки» та визначилась цікава тенденція. У 2014‑му ми віддали перше місце у номінації «Політик року» колишньому новосанжарському селищному голові Андрію Реці. Ще б пак, коли ще таке було, щоб очільник невеличкого населеного пункту «стрибонув» у крісло аж цілого депутата Верховної Ради? Звичайно, Реці допоміг не лише його роками сформований імідж умілого господарника, а й аспірин та гроші «Народного Фронту». Але факт залишається фактом. Река таки зумів. Щоправда, у Верховній Раді він уже зірок із неба не хапає, законопроекти не штампує і трибуну не розхитує. Але таке часто буває. Це, як у футболі, «зірка» районного масштабу, потрапляючи в команду майстрів, частенько перетворюється у хлопчика, що м’ячі подає. Та облишимо Реку і перейдемо до «зірочок» районного масштабу 2015‑го.
Феномен республіканців
Справжнім відкриттям у кобеляцькій політиці в минулому році стала Українська республіканська партія. Цю досить скромну (за українськими мірками) політичну силу в масштабі держави очолює Сергій Джердж, людина для більшості українців, тим більше кобелячан, — невідома. І сама партія не є парламентською. Отже, не може розраховувати на потужних спонсорів і покровителів. За підсумками місцевих виборів, республіканці отримали у радах міського та районного рівнів 32 мандати. Вони потрапили до органів місцевого самоврядування переважно у Львівській та Івано-Франківській областях. А в таких невеличких містечках як Долина, що на Іванофранківщині, та Старий Самбір, що на Львівщині, їх представники були обрані міськими головами. Тобто, звідси можна зробити висновок: якусь потужну і системну підтримку ця партія має на Західній Україні. А ще… у Кобеляцькому районі Полтавської області. Адже республіканці отримали три мандати у Кобеляцькій районній раді. За них у районі проголосували близько 1600 виборців. І це при тому, що ще до минулого року про Українську республіканську партію на Кобеляччині мало хто знав, а в сусідніх районах вони, республіканці, навіть не наблизилися до прохідного бар’єру.
Так чому ж Микола Антонов, Олександр Ткаченко та Іван Лещенко стали депутатами від абсолютно «нерозкрученої» партії? Напевне, в їх успіху є два головні чинники. Перший — це особа місцевого лідера партії Миколи Антонова. Чоловік поставив перед собою завдання, вибрав правильну тактику, підібрав надійних партнерів і досяг успіху. Передусім, він просто щось робив, «світився» як політик, а не «плив за течією». Можна по-різному ставитися до Антонова як до особистості, але результату досягати він уміє.
Другий чинник. Якщо проаналізувати, де і хто проголосував за республіканців, то стане зрозуміло, що їх підтримали жителі Коваленківки, Солошиного, Григоро-Бригадирівки. Тобто, тих населених пунктів, де роками живуть і працюють фермери Антонов, Ткаченко, Лещенко та їх друзі. Усе просто: на партію та її успіх спрацював авторитет цих людей як господарників. І тотальної підтримки в кількох населених пунктах вистачило для перемоги на виборах у районі. Чим не приклад для інших фермерів? І важко навіть уявити, яким би грандіозним був у районі успіх однієї зовсім «нерозкрученої» партії, аби в ній об’єдналися всі потужні аграрії.
Олександр Другий чи…?
Іншою «зіркою» і однозначним переможцем, щоправда, в одиночному розряді, став Олександр Копелець-старший. Із рядового фермера Олександр Олександрович став міським головою Кобеляк. І це при тому, що близько десяти років Копелець не займався публічною політикою. Не можна сказати, що він на цей час зовсім відійшов у політичне небуття, але активно Олександр Олександрович «не світився». І тут раптом за кілька місяців до виборів різко активізувався. Навіть зумів змінити дві партії: спочатку нібито очоливши «Солідарність», а потім так же блискавично і раптово почав керувати «Нашим краєм». Ну та в цьому нічого дивного для української політики і партій немає. На те «підгузки» й придумали, щоб їх періодично змінювати. А період використання у кожного різний. Залежить від фізіології та інших причин.
Та як би там не було, а успіху Копелець досяг. Він особисто переміг у головних міських перегонах, випередивши здавалось «вічного» Олександра Ісипа на 27 голосів, та «завів» по три депутати у міську і районну ради. Цим самим Копелець продемонстрував усім, що у політиці нічого неможливого немає. Це, звичайно, не «подвиг» Реки, але ж і «бабла» та аспірину в «Нашого краю» трохи менше. Та й, як кажуть, ще не вечір. І апетит дуже часто з’являється саме під час споживання. У тому числі й політичної «їжі».
Сам Олександр Копелець пояснює свій успіх тим, що люди нібито «пам’ятають добро». Дуже-дуже спірне твердження. Напевне, Ісип із цим не погодиться. Та й поняття «добро» є надто абстрактним. Скажімо, що «доброго» для України в цілому і для пересічного українця зокрема зробили такі персонажі як Ляшко чи Каплін? Чи «космічний мер» Черновецький? Але ж їх обирали і обирають. За цією логікою українці мали б обрати Президентом Януковича. При його правлінні, точніше, при доларі по вісім, більшості мешканців держави Україна в матеріальному плані жилося краще. До речі, про «пам’ятають добро» ми обов’язково нагадаємо Олександру Олександровичу через кілька років, коли він вибори програє. А рано чи пізно програють усі.
Копелець, швидше за все, переміг із кількох причин. По-перше, він щось для цього робив, ведучи агітаційну роботу, створивши команду, яка на нього працювала. По-друге, його головний опонент виборами фактично не займався. А багато кобелячан відверто говорили, що проголосують ледве не за кого завгодно, але не за Ісипа. Набрид, напевне. А по-третє, і, можливо, головне, — Копелець таки має харизму. А на минулих виборах, як і завжди, українці голосували не за програми чи ідеології, а за особистостей. Тому й живуть, і житимуть погано. Та це вже інша тема.
Свою першу статтю після виборів думав назвати «Олександр Другий чи фермер із Жуків». Адже недоброзичливці Копельця ще тоді говорили: «Кобелячани в епоху нанотехнологій та 3D-принтерів вибрали собі фермера, який із комп’ютером на «ви» і на відстані». Але вирішив, що нагода для написання статті з такою назвою ще буде.
Дійсно, один Олександр змінив іншого. У російській історії Олександр Другий був великим реформатором, який передусім відмінив кріпосне право. Олександр Ісип реформи в місті проводив. Досить згадати лише одну, доведену до кінця. Мова йде про переведення багатоквартирних будинків на індивідуальну систему опалення. Кобеляки у свій час стали ледве не першим містом в Україні, де зникли недолугі і енергозатратні радянські котельні.
Чи зможе щось реформувати Копелець? Роботи у нього — непочатий край. Можна, скажімо, реформувати «Водоканал», залишивши там лише директора та бухгалтера, а всі роботи віддавши приватним підприємцям. Можна створити велику і багату об’єднану Кобеляцьку громаду. Теоретично, можна навіть «порішати» із Марком Цукербергом і перенести в Кобеляки головний офіс Фейсбука. Тоді містечко миттєво стане мільярдером (доларовим). Та це вже не політика, не вибори. Це — господарська діяльність. І чи стане Копелець «зіркою» в цих питаннях, чи залишиться фермером із Жуків, — невідомо. Між тим, питань до нього самого вже набралося достатньо. Ми вже й почали домовлятися із Олександром Олександровичем про інтерв’ю. Воно має вийти в одному із наступних номерів «ЕХО». І навіть якщо Копелець не погодиться на відверту розмову із «гострими» питаннями, ми їх у будь-якому разі задамо. Є ж й інші, крім інтерв’ю, способи подачі інформації.
P.S. Про цікаву тенденцію у райраді напишемо пізніше.
