У малесенькому хуторі Шабельники, що на території Кіровської сільської ради, живе лише одна людина і більше десятка кіз.
У Шабельниках нині дві хати. Одна з них ще придатна для проживання. У ній постійно мешкає Дмитро Діякон, котрий переселився сюди з Дніпропетровська. Цілком можливо, що аби не Дмитро, то хутір би викреслили із реєстру населених пунктів Полтавщини, а місцеві фермери швиденько приорали залишки будівель.
Зазвичай, таких як Дмитро Діякон у світі називають дауншифтерами. Йдеться про людей, котрі добровільно змінюють комфортне, але суєтне і нервове проживання у великому місті на спокійне, розмірене життя у маленькому селі. Це — зовсім не дачники, котрі приїжджають на кілька днів чи тижнів, ніжаться на сонці, купаються у відносно чистій річці і повертаються до благ цивілізації із розповідями про сільську ідилію. Люди, які живуть у селі постійно, знають, що життя в «глибинці» має й іншу сторону. Це не лише можливість дихати чистим незагазованим повітрям і споживати натуральні продукти. Це й тяжка повсякденна праця із низькою доданою вартістю, отже, й з мізерними прибутками, а також страшенною віддаленістю від сучасних благ цивілізації і так званих соціальних ліфтів. Зрозуміло ж, що через Шабельники чи Кобеляки не проходять фінансові потоки, тут практично неможливо зробити політичну або будь-яку іншу кар’єру. Тобто, «мінусів» у сільському житті не менше аніж «плюсів».
Дмитро Діякон стверджує, що зробив свій вибір свідомо, знаючи, на що міняє життя на дніпропетровському асфальті. Щоправда, не заперечує й того, що змінити роботу в Дніпропетровській облдержадміністрації на Шабельники змусили й деякі обставини. Дмитро говорить:
— Переїхав сюди три роки тому. Одна із причин: не міг уже працювати з тодішньою владою. Відбулося все майже миттєво. О 15‑й годині провів захід, о 16‑й на мене вже чекала машина, о 19‑й виїхав із міста, через дві години був у Шабельниках. Ще два місяці на мене чекали, думали, що повернуся, але назад дороги вже не було.
Безумовно, ледве не головною проблемою, яку довелося вирішувати, стала відсутність роботи в провінції. Чотири дипломи і набутий фах квітникаря, ландшафтного дизайнера, вчителя біології, психолога та юриста не надто сприяли працевлаштуванню в Кобеляцькому районі. Протягом деякого часу Діякон працював у Будинку дитячої творчості. Зараз знайшов роботу поряд із Шабельниками: у Перегонівці. Там він веде гурток соломоплетіння. Дмитро пояснює:
— Працюємо із дітками з тим, що є в селі. Сіно і солома теж дають змогу творити.
Не так давно юні перегонівські гуртківці Анастасія Москаленко та Ростислав Науменко були відзначені в номінації «Еко-іграшка» на Всеукраїнському конкурсі дитячої творчості Святого Миколая.
У Дніпропетровській області Дмитро утримував 126 кіз
Другою причиною, окрім конфлікту із владою, котра примусила Дмитра Діякона переїхати в Шабельники, були… кози. Розведенням цих тварин чоловік займався ще зі студентських років. Він згадує:
— Було колись і таке. Приїжджаю я, будучи студентом третього курсу, на ферму, де утримували кіз. А мені кажуть: «Ти майже баранину купити не хочеш»? Я зрозумів, що це племінних кіз ріжуть. Забігаю в хлів, а там готують до забою знамениту Міледі, привезену ще з Чехословаччини. За тих кіз колись валютою платили. Коли хлібина коштувала 16 копійок, то така коза — 500 радянських рублів. Хапаю ту козу і веду. Врятував.
Зайнявшись розведенням кіз, Дмитро довів кількість поголів’я до 126 тварин. У його стаді жили знамениті зааненці, коротковухі ламанчі (Дмитро називає їх міні-алабаями) та тобінбурги. Одного цапа йому навіть з Ізраїлю привезли. За словами Діякона, у Дніпропетровську кози приносили йому суттєвий прибуток. Він каже:
— На молоці ще три зарплати мав.
Та з часом виявилося, що у Дніпропетровській області вже немає місцини, придатної для випасу. Справа в тому, що через недалекоглядну, а той варварську політику, як всієї української влади, так і її представників у сільській місцевості, під розорювання віддають практично всі придатні для цього землі. Те, що подібна політика неминуче призведе до серйозних негативних наслідків для екосистеми в цілому, нікого із чиновників не хвилює. До речі, подібна проблема існує і в Кобеляцькому районі. Як аграрії, так і чиновники, котрі мали б контролювати процес, не надто задумуються над тим, що розорюваність давно перевищила всі нормативи. Адже швидкий і гарантований прибуток із рослинництва превалює над здоровим глуздом і засторогами науковців.
Можливо, саме тому Дмитро Діякон і не поспішає нарощувати чисельність поголів’я кіз, котрих утримує вже у Шабельниках. Не продає він і молоко. Пояснює:
— Ціна на нього у заготівельників надто низька. А попиту серед населення немає. Це не велике місто, де цінують козяче молоко. Тому я банально вигодовую ним інших домашніх тварин.
Розповідати про кіз Дмитро може годинами. Каже, що це надзвичайно розумні тварини із своєю своєрідною психологією. Кози, за його словами, можуть навіть погоду на весну прогнозувати. Він говорить:
— Ось зараз вже початок лютого. Окоту ще не було. Отже, кози прогнозують ранню, але дуже прохолодну і затяжну весну.
Своє невеличке стадо Дмитро утримує у загоні, практично під відкритим небом. Він стверджує, що ці тварини легко витримують негоду і спокійно живуть без даху над головою. І лише коли температура повітря опускається нижче 10 градусів із позначкою мінус, господар заганяє їх у хлів. Їдять вони практично все. Дмитро їм згодовує навіть не надто товсті гілки дерев. Сміється:
— Колись приїхав до мене товариш і побачив велику кількість тирси та кори. Подумав, що я деревообробкою займаюся. Довелося показувати своїх рогатих «деревообробників». Не даю їм лише деревину груші, вона спричиняє розлад шлунку.
Дмитро розповідає, що господар чи господиня мають утримувати мінімум чотирьох кіз. Він пояснює:
— Одна коза — це не коза, дві — це молоко, але постійна напруга. Одну погладиш, інша образиться. Може навіть почати хворобу симулювати. Три — це постійні інтриги між тваринами. А ось чотири — це вже спокій у стаді, молоко, масло і сир.
Узагалі, у планах Діякона не лише розширення поголів’я кіз. Він мріє створити у Шабельниках фактично перший у Кобеляцькому районі постійно діючий об’єкт «зеленого туризму». Він має відтворювати класичну селянську садибу і забезпечувати свого власника й туристів натуральними продуктами. Дмитро погоджується, що зараз до його планів і влада, і жителі навколишніх сіл ставляться скептично. Та вірить в успіх. А дауншифтером себе не вважає. Говорить:
— Я хочу довести всім, що українське село виживе за будь-яких негараздів у державі. Тобто, я приїхав сюди не «збавляти оберти», а нарощувати їх.
Про те, чи втілюються в життя плани Дмитра Діякона, ми повідомимо навесні, коли знову приїдемо на його садибу. Якраз і поговоримо про те, чи правильно його кози погоду спрогнозували.
