Новосанжарські волонтери продовжать їздити на схід, але допомогу возити будуть не всім солдатам.
На другий рік неоголошеної російсько-української війни все більше українських волонтерів згортають свою діяльність. Причин цьому кілька. По-перше, від останньої наступальної операції української армії минув уже рік (наступ «Азову» під Широкиним у лютому 2015‑го. — Авт.). А суспільство охочіше згодне допомагати армії, яка воює, а не тій, що рік знаходиться без руху. По-друге, у простих українців не гумові гаманці та терпіння. Якщо у 2014‑му у скриньку збору допомоги військовим кидали і по 100, і по 200 гривень, то тепер і п’ять-десять гривень можна вважати великою пожертвою. По-третє, бажання допомагати армії остаточно вбивають так звані «аватари» (аватар — істота із однойменного фантастичного фільму, інопланетянин, який має синій колір шкіри. — Авт.). Іншими словами, це ті бійці, які синіють не від холоду, а від регулярно вживаного алкоголю. Дехто із волонтерів пише у соціальній мережі «Фейсбук», що такі ось «аватари» отримують зарплатню у 7 тисяч гривень, гроші пропивають, а потім дзвонять і прохають: «Привезіть нам це. І ось це. І оце». По-четверте, як би не поливали Міністерство оборони, але забезпечення армії, порівняно із 2014‑м роком, безумовно, покращилось. Принаймні, бронежилети і каски волонтери вже давно не возять.
Утім, незважаючи на всі вищенаведені причини, деякі волонтери продовжують свою діяльність і у 2016‑му році. Серед них і Юлія Солодка, волонтер із Нових Санжар, яка вже півтора року мало не щотижня вирушає на схід. Ми запитали в неї — чи не планує вона згортати свою волонтерську діяльність? І чи змінився підхід до організації поїздок за останній рік?
— Ми вже давно возимо допомогу лише тим бійцям, які дійсно перебувають «на передку»: це Водяне, Піски, Нєвєльське, — розповідає Юлія. — У всіх інших, котрі перебувають у двадцятикілометровій зоні та далі, є можливість купити все самим або отримати «Новою поштою». Часто на нас за це ображаються рідні бійців. Ви ось йому не відвезли форму. А яку йому форму везти, якщо він сидить на базі у Черкаському Дніпропетровської області?! По телефону говорю з усіма бійцями. Навіть якщо телефонують п’яні. Буває і таке. Вислухаю, поговорю, але п’яному везти нічого не буду. Є на горілку, значить є і на все інше. Якщо дзвонять тверезі, але прохають всього і багато, — не факт, що все це їм везтимемо. У найближчій поїздці стараюсь заїхати до них, перевірити на власні очі, чи дійсно є такі потреби. Можу також написати іншим волонтерам у «Фейсбуку», запитати, чи справді у тій частині така ситуація. Бувало, хлопці дійсно сиділи у степу без нічого, прохали у нас і скоби на бліндажі, і бензопили, і різні інструменти. Усе це везли, бо дійсно було треба. А бувало, що дзвонять, прохають чай-каву, а у самих усього і так вдосталь.
— Їздити треба і далі. Бійцям, особливо на передовій, часто потрібне не лише те, що ми привезли, а елементарна увага, спілкування. Ми — як зв’язок між ними і рідним домом. Так вони відчувають, що не самотні, що потрібні усім нам. Я не покину волонтерство, буду їздити до закінчення бойових дій. Не звикла кидати справу незавершеною.
