Я тоді працював у редакції Оржицької райгазети «Зоря комунізму». Тож упродовж усього року ми змушені були з номера в номер давати матеріали такого пафосного змісту. У школах, технікумах, вузах, у партійній і комсомольській мережі політосвіти проводились спеціальні заняття, на яких славили далекоглядний крок гетьмана Богдана Хмельницького, одвічну вірність меншого брата старшому, непорушну дружбу п’ятнадцяти республік-сестер. А скільки було проголошено в письмовій і усній формі «алілуйщини» з приводу подарунку Україні Криму, який зробила партійна й радянська верхівка СРСР на честь 300-річчя Переяславської ради. Хоч насправді то був не подарунок, а повернення Українській Республіці відвічної її території, яку лицарі-козаки упродовж кількох віків виборювали та боронили від недругів. До того ж це був не дарунок, а вимушений економічний крок. Бо в перші повоєнні роки для відбудови господарства Криму необхідні були колосальні матеріальні та трудові ресурси.
А от у нинішній час, коли Україна здобула свою омріяну і вистраждану державність, старший брат здійснив галас з приводу, нібито, незаконної передачі Криму Україні. При цьому російські шовіністи люто звинувачують Микиту Хрущова, який, нібито, вчинив неправомірний акт. Галасуючи про територіальні претензії, сучасні імперські ліберали замовчують про безкорисливу дружбу Росії до України, про яку так широко афішували п’ятдесят років тому. Та й не дивно, бо для царських, радянських і нинішніх «доброзичливців» Перея-славська рада була і залишалась зашморгом на шиї українського народу. Варто, гадаю, заглянути навіть у 356-річну минувшину, щоб побачити, що і тоді старший брат був нещирим.
Для підтвердження сказаного, думаю, не зайвим буде проаналізувати драматичні події, що відбувались на терені Гетьманщини напередодні Переяславської ради: заглянути в історичні джерела, які правдиво відтворили укладення договору між Україною і Московією.
Вимушений крок
Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти ненависної польської шляхти хоч і заклала перші цеглини у фундамент гетьманської державної будівлі, але зводити її доводилось у тяжких обставинах. Річ Посполита навіть після нищівного розгрому 30-тисячної польської армії під Батогом не відмовилась від повернення втрачених багатих українських земель. Наполегливо готувала нові загарбницькі походи на Україну. З Криму раз за разом налітали ординці, спустошуючи хутори, села, містечка і міста, забираючи тисячі українських бранців у неволю. Кровопролитні битви та постійні руйнації в ході Визвольної війни починали даватись взнаки.
Гетьман Богдан Хмельницький як неординарний політик того часу добре усвідомлював, що вперта шляхта нізащо не погодиться визнати колишніх своїх підданих рівними собі в політичному відношенні. І буде все робити, щоб силою відстоювати Україну. Не покладав він надію і на турецького султана, бо був не впевнений, що він візьме під свій захист Україну і відіб’є бажання у поляків знову заволодіти нею. До того ж гетьман знав, що українці не ліпше ляхів ненавидять «бусурманів», котрі завдали їм чимало лиха. Отож, на його думку, більш вигідним і надійним залишався православний московський цар. Ще на початку Визвольної війни Хмельницький уклінно просив царя прийти на допомогу українському народу в боротьбі проти Речі Посполитої, але той дипломатично ухилився від позитивної відповіді, певне, пам’ятаючи свою ганебну поразку в недавній війні з Польщею. Навпаки, Москві було вигідно, щоб козаки й поляки у кривавому двобої якомога дужче виснажили одне одного. Проте, коли московити довідались, що гетьману Хмельницькому нічого не лишиться, як обрати своїм покровителем турецького султана, вони виявили небачену активність. Цар Олексій Михайлович терміново скликав Земський собор, на якому й було вирішено, що «заради православної віри й святої церкви Божої государеві слід прийняти Україну під свою високу руку». По-перше, за допомогою козацького війська повернути захоплені поляками російські землі. По-друге, Україна ставала надійним буфером проти Османської імперії — Москва, як виявиться згодом, мала вже тоді мету — міцно заарканити Гетьманщину навіки.
Після ухвали Земського собору на Україну було спішно споряджено спеціальне посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. Хоч надворі вже стояла зима, дороги були геть розбиті, однак посольська кавалькада напередодні нового 1654 року прибула до Переяслава, де мала відбутись зустріч з гетьманом Богданом Хмельницьким.
Присягались неохоче, часто з киями в руках
17 січня 1654 року гетьман і боярин Бутурлін провели, так би мовити, неофіційні переговори. А вранці наступного дня Хмельницький зібрав генеральну старшину і полковників на таємну раду, на якій і було ухвалено прийняти царську протекцію. Опівдні ж на переяславському майдані коло церкви відбулась публічна церемонія. Гетьман повідав народному зібранню про те, що змусило його зробити такий вирішальний крок. І на закінчення своєї промови запитав у присутніх, чи згодні вони стати під царську руку? У відповідь пролунали вигуки: «Згодні!». Потім боярин Бутурлін вручив Хмельницькому царську грамоту. По обіді всі вирушили до соборного храму, щоб скріпити це рішення спільною присягою. Та тут сталось непередбачене. Хмельницький сподівався, що присяга буде взаємна: українці заприсягнуть на вірність цареві, а Бутурлін від імені монарха пообіцяє боронити їх від поляків та шанувати вольності і права козаків, міщан та всіх станів українського суспільства. Але Бутурлін відмовився присягати від імені свого самодержця, мотивуючи тим, що цар не присягає своїм підданим. Настав гнітючий момент. Хмельницький вийшов із церкви, погрожуючи взагалі розірвати угоду. Однак врешті-решт українська сторона, побоюючись втратити підтримку російського царя, погодилась, що слово монарха замінює присягу з його боку. І гетьман із старшиною присягли: «Бути нам із землями й городами під царською великою рукою навіки невідступно!» Потім Бутурлін передав гетьману корогву, булаву, кафтан і шапку. Присягу склала генеральна старшина, майже всі полковники, близько ста сотників і кілька десятків делегатів від різних полків — усього майже 200 осіб. Окремо присягли старшини, представники козаків Переяславського полку, а також міщани Переяслава. Однак серед міщан виявилось чимало таких, які не бажали присягатись. Тоді їх силою зігнали до церкви.
Із Переяслава боярин Бутурлін поїхав до Києва, щоб тамтешніх мешканців теж привести до присяги. Проте і тут не обійшлося без протесту — Митрополит із духовенством і місцева шляхта категорично відмовились. Довелось силоміць їх примушувати. Вони присягаючи, як зазначав один із сучасників, «за слізьми світу не бачили». А після Києва Бутурлін особисто привів до присяги Ніжин і Чернігів. У менших українських містах приводили населення до присяги московські урядовці. Не скрізь ця подія проходила мирно й охоче. Наприклад, у Полтавському і Кропив’янському полках царських урядників козаки побили киями. А Уманський і Брацлавський полки взагалі відмовились присягати. Не захотіли складати присягу на вірність московському цареві полковник Іван Богун та кошовий Іван Сірко. А взагалі на Україні заприсяглось лише 127 тисяч людей.
А тепер варто згадати про Переяславські статті угоди між Україною і Росією. Виявляється, що й до цього дня оригіналу цього документа не знайдено. Та й не дивно. Навіть після кількаразових його змін та урізання деяких статей все одно він не був вигідний Москві. У нинішній історіографії є п’ять тлумачень змісту угоди. Російський історик Василь Сергєєв доводить, що вона являла собою персональну унію між Московією та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший російський фахівець історії Микола Дьяконов тлумачить Переяславську раду з імперських позицій і доводить, що, погоджуючись на «особисте підкорення» цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинання їхніх земель до Московського царства. А відомий історик Михайло Грушевський вважав, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якою сильніша сторона (Московія) погоджувалася захищати слабку (Україну), не втручаючись у її внутрішні справи. Український історик В’ячеслав Липинський найбільш точно тлумачить Переяславську угоду 1654 року, яка, на його думку, була лише тимчасовим військовим союзом між Московією і Україною.
Була ж Україна, а стала Малоросія…
Оточена з усіх боків недругами, підірвана внутрішніми конфліктами, Україна деякий час ще намагалась зберегти залишки власної державності, козацьких традицій. Спроба гетьмана Івана Мазепи відродити здобутки Визвольної війни, вирвати з імперських пазурів знедолений та закабалений український народ не увінчалась успіхом.
А далі сталось те, що й повинно було статися. Спочатку цар Петро І у Решетилівці продиктував свої статті, а потім імператриця Катерина ІІ вщент зруйнувала Запорозьку Січ — цитадель українського духу, невдовзі і зовсім ліквідувала Гетьманщину. Україна перетворилась на Малоросію. А щоб раптом колишня козацька старшина не протестувала, цариця кинула їй «ласий шматочок» — російське дворянство, простому ж українському люду — кріпацтво, злидні, неуцтво. Недарма український пророк Тарас Шевченко у вірші «Розрита могила» з гнівом і гіркотою згадував непродуманий крок гетьмана:
… Ой, Богдане!..
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну.
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Однак у 1917 році у політичному протиборстві молода Українська Народна Республіка стала здобиччю більшовицької агресії. «Цековські» ідеологи проголосили тезу про злиття націй і появу єдиної спільності — радянського народу.
І все ж як не старались більшовицькі вожді зміцнювати свою імперію, однак підвалини її виявилися гнилими. При першій реформаторській бурі вона розвалилася. На її руїнах народила низка незалежних держав. Серед них — і багатостраждальна Україна. За багатовікову історію її народ укотре покладає надію на розбудову своєї національної держави.
Замість епілогу
Возз’єднання чи приєднання?
Від тих пишних урочистостей, що проходили в Радянському Союзі з нагоди 300-річчя Переяславської ради, промайнуло ще п’ятдесят шість літ. На географічній карті світу з’явилась незалежна, суверенна держава Україна. Відкрилось чимало нових сторінок, які проливають світло на далекі події, що відбувалися у Переяславі. І вкотре постає принципове питання: що ж насправді відбулось у 1654 році: возз’єднання чи приєднання України до Росії? Відбулась презентація та обговорення фундаментального, майже на 900 сторінок тому «Переяславська рада 1654 року» (видавництво «Смолоскип»). У книзі вміщені дослідження колишніх і сучасних істориків про українсько-московський союз, про Переяславську раду, її причини і наслідки. Поява такої ґрунтовної праці дає можливість громадянам України не тільки, як кажуть, докопатись до істини, а й усвідомити, чи нинішній проект «єдиного простору», за який так наполегливо ратує північний сусід, не поставить під нову загрозу саму незалежність України.
Нині українцям нелегко зводити риштування молодої держави, бо боротьба між національними і великодержавними силами все ще продовжується. Як і раніше прибічники «єдиной, неделимой» роблять все, аби знов повернути колесо історії на стару колію.
