Ця редакційна є вже продовженням продовження статті, надрукованої у позаминулому номері «ЕХО». Це якийсь блог виходить. Розумію, що такій тривалій дискусії місце на Фейсбуці чи на редакційному сайті. Тому на цій статті будемо «закруглятися».
Усі три публікації об’єднані темою активності різних представників суспільства у захисті своїх інтересів. Про те, як захищають свої інтереси в Європі, куди так активно прагне вітчизняна влада і велика частина українців, автор знає не з чужих слів і не з телевізора. Отримуючи візи для поїздок у Шенгенську зону, звернув увагу на те, що консульства і візові центри, як правило, дають дозволи на перебування в тій чи іншій державі Євросоюзу із запасом. Тобто, ти хочеш побути в Іспанії чи Австрії тиждень, а візу тобі відкривають на десять днів. І пояснюють це можливими форс-мажорними обставинами, через які візитер не зможе вчасно покинути країну. А під форс-мажором мають на увазі можливий страйк працівників авіакомпаній, залізничників тощо. Таке в Європі трапляється часто, значно частіше, аніж в Україні. От вирішили пілоти «Люфтганзи» чи французькі залізничники, що їм мало платять чи вони забагато працюють, і вийшли на страйк. І не летять літаки, не курсують поїзди. І, вибачте за вираз, наплювати їм на всяких туристів та навіть співгромадян. Співгромадяни в таких випадках, безумовно, наражаються на незручності і навіть серйозні проблеми. Але терплять. Бо знають, що завтра на таку ж акцію можуть вийти самі. І теж будуть захищати свої егоїстичні інтереси всупереч колективним інтересам частини суспільства. І нічого. Усе якось вирішують, усе працює, економіка розвивається, влада і представники великого бізнесу домовляються з робітничим класом, селянством і трудовою інтелігенцією. Різниця з Україною разюча. На масові акції виходять за конкретні «шкурні» інтереси, а не за якісь абстрактні ідеї. Тобто, індивідуальне перевалює над колективним. Хоча, безумовно, борються за це великим гуртом.
Щось схоже відбувалося в минулий четвер у Кобеляках під стінами райради. Будівлю пікетували працівники дитячих садків. Пікетували з вимогою забезпечити їх зарплатою. Ніби прочитали попередню редакційну.
Так, вимоги пікетувальників не були досить чіткими. Так, інформація, якою вони оперували, не була повністю достовірною. Так, цілком можливо, що пікетувальників організували ззовні. Хоча вони самі це заперечували. А що ви хотіли? Будуть організовувати. А профспілки у нас в Україні для чого? Можливо, не тільки для того, щоб із Новим роком та професійними святами своїх членів поздоровляти.
Так, пікетувальники не досягли своєї мети остаточно. Депутати поки що не забезпечили фінансування їх зарплати до кінця року. Але вони, депутати, уже знають про цю проблему. І пообіцяли її вирішити. І знають, що будуть нести персональну відповідальність перед людьми. Так, відповідальність та є лише політичною та іміджевою. Але депутати райради, як люди добросовісні й небайдужі до долі своїх земляків, уже задумались, як жити далі. І, швидше за все, будуть тиснути на органи виконавчої влади як у Кобеляках, так і в Києві.
А це — та довгоочікувана активність «знизу». Знову вибачте за слово «низ». І процес поволі піде. Він уже пішов. Люди поволі розуміють, що боротися за свої права потрібно, перш за все, самостійно, не сподіваючись на якогось сільського голову, голову райдержадміністрації чи навіть нардепа. І не їздячи у Київ під прапорами того чи іншого партійного лідера, який використовує масовку виключно для досягнення своїх цілей. До речі, вони, ті, хто керують, давно й успішно ставлять своє особисте вище колективного, а лохам, тобто, виборцям, «впарюють» патріотизм, колективізм та інші «ізми». І ті, хто це зрозуміє і почне діяти, обов’язково досягне успіху. Тому — нарешті.
А на останок — щодо пропозиції одного з коментаторів на редакційному сайті. Дописувач запропонував провести журналістське розслідування ситуації з порушенням трудового законодавства на підприємствах легкої промисловості, що діють на території району. Якщо люди самі не хочуть говорити вголос, протестувати публічно, то ніяке (ні журналістське, ні прокурорське) розслідування неможливе. Неможливо допомогти тому, хто сам нічого не робить. Мовчите, не страйкуєте, не пишете заяв у контролюючі органи? Тоді будете терпіти й далі. Неприємно про таке писати, але це жорстка правда життя.
