Якщо знову проаналізувати новинну складову різних інтрнет-ресурсів, включаючи Фейсбук, то вчергове переконуєшся, що інформаційний простір заповнений різними дурницями, які виконують лише одну функцію — відволікають увагу від дійсно актуальних питань і проблем.
Позавчора Фейсбук «підривала» новина про нібито вбивство маловідомого журналіста Бабченка, учора всі говорили про нікчемний гей-парад у Києві, зараз — обговорюють лозунг «Слава Україні», проголошений хорватським футболістом Відою.
Хорват, сидячи зі своїм товаришем після переможного матчу проти збірної Росії, на відео сказав фразу, що стала дуже популярною після Майдану. Сказав, то й сказав. Але ж, що тут почалося. Чимало українців одразу записали Віду в патріоти саме України. Забуваючи при цьому, що Домагой, як професійний футболіст, радше є космополітом. Позавчора він грав у Хорватії, вчора — в Україні, сьогодні — у Туреччині, завтра — у Росії. Хоча ні, у Росії, певно, уже не гратиме. Адже у багатьох росіян, починаючи від політиків і закінчуючи пересічними громадянами, навпаки, стався струс мозку і вони почали люто ненавидіти як самого футболіста, так і цілу країну. Що ж, цим вони лише зайвий раз продемонстрували, що балачки про братні народи є міфом і не більше. Ну а ФІФА підтвердила, що футбол є політикою, а великі гроші пахнуть нафтою і газом.
І все це — на шпальтах, у новинах, у стрічках і на стінах. А навіщо?
Що взагалі у вашому конкретному, єдиному і неповторному житті змінилося після фрази Віди, гей-параду в Києві чи псевдо вбивства Бабченка? Збільшилася зарплата, покращився стан здоров’я чи дитина вступила на безкоштовне навчання у престижний вуз? Чи, навпаки, вам різко погіршало? Ні? Так навіщо тратити час і сили на нікчемну інформацію?
Напевне, таким є феномен людської психіки: відтерміновувати в часі чи взагалі відкараскуватись від справді актуальних проблем, зосереджуючись на переживанні чогось абсолютно неважливого, а від цього — простого.
А важливе — воно є, воно поряд. От лише помічати його не хочеться.
От, скажімо, почала в Україні розвиватися легка промисловість. Заслуги українців, тим більше, нашої вітчизняної влади, у цьому немає ніякої. Просто через катастрофічне падіння національної валюти гривні чимало транснаціональних корпорацій почали переносити виробництво саме до нас. З їх точки зору, усе логічно. Китайці та в’єтнамці працювати за двісті доларів уже не хочуть. Та й тканину тягати за кілька тисяч кілометрів, а потім везти назад готову продукцію, дорожче, аніж шити сукні, костюми та інший одяг в Україні, яка географічно є Європою. Доба-дві — і одяг уже у Франції чи Німеччині.
Тому й почали в нас відкривати швейні цехи. Добре це чи погано? На перший погляд — дуже добре: люди отримують роботу, зарплату, бюджети поповнюються податками. Але якщо озвучити всі нюанси?
До редакції регулярно надходить інформація про важкі, буквально нелюдські умови праці на кобеляцьких підприємствах легкої промисловості. Дівчата й жінки, які там працюють, розповідають про шестиденний робочий тиждень, про погану вентиляцію в цехах, про жалюгідну заробітну плату, про постійне порушення трудового законодавства і прав людини.
Не так давно одна така жінка, яка звільнилася із швейного цеху, розповідала, що спробувала зі своїми проблемами податися до юриста, котрий працює в держструктурі. І що? І нічого. Приватне підприємство, мовляв, ми вмішуватися у його діяльність права не маємо.
Шкода, звичайно, що працівниці швейних підприємств поки що не хочуть говорити вголос. Не дістало їх іще до такої міри, щоб зібралися і дружно «на камеру» розповіли про свої умови праці журналістам. А паралельно організували страйк із вимогами підвищити заробітну плату.
Так, напевне, у ситуації, що складається, і наша, журналістів, провина. Мало «копаємо», недостатньо потрібних питань задаємо. Що ж, будемо виправлятися, надолужувати прогаяне. Звичайно, було б легше, аби люди перестали боятися і заговорили вголос. Але маємо те, що маємо.
Люди мовчать, терплять, у кращому випадку — звільняються з роботи і їдуть у Польщу, де за таку ж роботу, чомусь, платять у три-п’ять разів більше. Влада нічого помічати не хоче, рапортуючи про міфічний ріст економіки і зарплат. А на Фейсбуці обговорюють Віду. А потім дивуємося, чому ж живемо так погано?
