На долю більшості з них випало чимало випробувань: часи були нелегкі. Хто не брав участі у збройних конфліктах, однак ніс службу в складних умовах холодної війни.
Кадровий військовий Олександр Антонов, сибіряк, якого доля привела свого часу в Полтаву, був учасником двох воєн: Великої Вітчизняної і локальної — на кордоні Радянського Союзу з Китаєм 1969 року. Зараз полковник Олександр Антонов живе на Подолі у Полтаві. Майже вся його рідня — в Сибіру, родичі кликали його туди, але він затявся: не поїду з Полтави, бо тут — могила дружини...
Але самотнім у нашому місті ветеран не почувається: є й тут дехто з рідні, хто піклується про нього, є друзі. У Полтаві мешкає його молодший товариш по службі на Далекому Сході, також Олександр — Григор’єв. Олександр Антонов був командиром артилерійського дивізіону 122-міліметрових гаубиць, у якому командував вогневим взводом лейтенант Олександр Григор’єв. Старша й молодша офіцерські сім’ї дружили між собою.
Дружина Олександра Антонова Софія була родом з Полтави. І на Далекому Сході вона завела домашнє господарство — курей, качок, гусей і навіть свиню. Антонов познайомився з нею, коли служив у Німеччині, а вона працювала там начальником фінансового забезпечення полку. Софія вийшла заміж за вдівця з двома дітьми (перша дружина Антонова померла від хвороби 27-літньою, коли старшому синові було 5 років, а молодшому — всього 6 місяців). Спільних дітей подружжю Бог не дав — Софія присвятила себе вихованню синів Олександра. Завжди була з ними лагідною, дуже добре дбала про них.
— Я тільки в Полтаві дізнався, що Софія Василівна хлопцям не рідна мати. Вона так любила цих дітей! — говорить Олександр Григор’єв. Його з дружиною Ларисою Антонови часто запрошували в гості й на Далекому Сході, й уже в Полтаві. І зараз Григор’єв частенько відвідує свого командира. Все в домі Олександра Антонова дихає минулим, скрізь — сліди дбайливої господині, яка пішла з цього світу кілька років тому. Олександр Пилипович зберігає незриму присутність Софії Василівни, залишаючи речі на звичних місцях.
Полковник на 84-му році життя зізнається, що вік прожив не так, як уявляв змолоду. Він не є вихідцем з династії офіцерів, як його колишній підлеглий по службі Олександр Григор’єв. Народився й ріс Олександр Антонов у Кемеровській області, в районі Кузбасу — Західносибірського вугільного басейну, де запаси вугілля — найбільші в Європі і всьому світі. Там просто в підвалах будинків шари вугілля виходять назовні.
— Киркою подовбаєш — і в піч, — згадує.
Певно, він став би шахтарем, а може, обрав іншу мирну професію, але розпочалася війна. 1943 року Олександра призвали в армію. Направили спочатку в Красноярськ, у полкову школу. Курсанти там голодували, бо всі харчі відправлялися на фронт — треба було годувати армію. Тож артилеристи брали корм для коней — жмих (лушпиння проса), смажили на пічці, поки починав розсипатися, їли... Навряд чи була користь, але голод відступав. Після кількох місяців навчання Олександра направили в 3-тю ударну армію, на Калінінський фронт. Здобував гарт у боях, військові звання росли. Закінчив війну у Берліні.
На запитання, чому залишився в армії, Олександр Пилипович відповідає:
— А куди було подітися? Додому не відпустили, «пхнули» у військове училище...
Після закінчення Ленінградського артилерійського училища Олександра Антонова направили у Московський військовий округ. Офіцерський обов’язок виконував добросовісно, як робив би будь-яку іншу роботу.
— Служив у стількох частинах, що не перерахувати, — говорить.
На Далекому Сході було найскладніше: болота, сирість, бездоріжжя, круті кам’яні сопки, на які можна забратися лише по телефонному кабелю, натягнутому між деревами... А ще — відповідальність за солдат, які і в лютий холод жили в палатках. Їдальня була з фанери, хлопці їли мерзлий хліб з гарячим борщем, від чого дехто втрачав до половини зубів (а вже при втраті шести солдата слід комісувати. Тому туди «звозили» стоматологів з усього округу...).
Якщо взимку на Далекому Сході — мінус 40, то влітку — плюс приблизно скільки ж. У дуже вологому кліматі на гімнастерках від поту перетлівала тканина.
— Ми носили тоді обмундирування жуковського періоду, — згадує офіцер, — бувало, спереду солдат нібито вдягнутий як слід, а повернеться спиною — тканина перетліла й відпала...
Коротку локальну війну з Китаєм Олександр Антонов не порівнює з Великою Вітчизняною, але вона теж принесла людські жертви, рани й каліцтва.
— Коли китайці перейшли кордон, ніхто не був упевнений у нашій перемозі і не знав, довгою чи короткою буде війна, — говорить Олександр Пилипович.
Чутки, що виникли потім, — ніби китайців, які напали на Радянський Союз, спалили лазером, колишній бойовий командир спростовує:
— Про який лазер мова, коли на всю розвідроту дивізії було два прилади нічного бачення, що кріпляться на автоматі?
На момент бойових дій Олександр Григор’єв був уже начальником розвідки дивізіону. Він разом з Антоновим бачив, що китайці зробили з нашим прикордонниками... Так само безжально китайці добивали потім поранених радянських бійців на полі бою. Антонов набачився жахів у Велику Вітчизняну війну, а для необстріляного Григор’єва усе було вперше... Додавало впевненості те, що вирушав у район бойових дій з таким командиром, як Олександр Антонов.
— Офіцери, які пройшли війну, докорінно відрізнялися від тих, які не були на фронті, — згадує Олександр Григор’єв. — Маючи багатий досвід, вони не розгублювалися в критичних ситуаціях, добре орієнтувалися під час дій на незнайомій місцевості. Вважаю, що Антонов був найкращим у полку командиром дивізіону. Він не лише командував, але й виховував підлеглих, офіцерам, які приходили з училища, багато часу приділяв особисто, передавав навики військового мистецтва, добивався виконання завдань на «добре» й «відмінно». Хоча за статутом не був зобов’язаний це робити — то обов’язки командира батареї. Я приїхав туди досить «сирим». У перший же день Олександр Пилипович сам прийшов у військове містечко й провів короткий екзамен моїх практичних знань (а міг просто викликати в штаб...). Таких, як я, вихованих ним особисто, офіцерів багато. Антонов був командиром строгим, але справедливим.
14 березня 1969 року за наказом командування 135-та мотострілецька дивізія вирушила в район села Нижня Михайлівка, до острову Даманського. Спочатку йшли єдиною шосейною дорогою Владивосток — Хабаровськ, далі — вночі по бездоріжжю, по мерзлих грудках. Прибувши на місце призначення, два Олександри, Антонов і Григор’єв, забралися на найближчу сопку й розгорнули там командно-спостережний пункт. Зорієнтувавшись, командир віддав наказ пересунутися ще на 4 кілометри у північно-західному напрямку. Добравшись до сопки Кафила, біля якої річка робить поворот, два Олександри піднялися на неї, ризикуючи, що китайці помітять їх, і побачили, що на острові йде стрілянина з рушниць та гармат, радянські бронетранспортери горять, танки відступають, багато убитих радянських солдатів лежить на снігу. Тоді дивізіон Антонова вступив у бій. Олександр Пилипович уміло керував вогнем, при цьому оберігав своїх бійців, виводив з-під вогню, ризикуючи власним життям.
Хтозна, чим би закінчилася ця баталія для СРСР, якби Радянська Армія не застосувала — вперше — нові реактивні установки БМ-21. Дванадцять їх, 40-ствольних, ударило по нападниках снарядами довжиною майже 3 метри. Кожна окрема установка знищувала живу силу противника відразу на 3-3,5 гектарах. Китайці, які вціліли, дременули чимдуж...
З чого ж взагалі вся та «каша» заварилась? Ще за царської Росії кордон встановили не по середині річки Уссурі, згідно з міжнародною практикою, а по берегу з китайської сторони. Утім, навіть японці Під час Другої світової війни дотримувалися того кордону. А от китайці часто нападали на наших прикордонників — ті відбивалися 2-метровими палицями.
— Наші прикордонники перекидали китайські човни, якщо ті випливали на середину ріки, забирали риболовні сіті... Дрібних сутичок траплялося багато — бились і врукопашну, й прикладами, — розповідає Олександр Антонов. — Але час дрібних сутичок закінчився, і величезна китайська армія з нашою ж зброєю рушила на нас (в період дружби між двома соціалістичними країнами, яка закінчилася після розвінчання Хрущовим культу Сталіна, Радянський Союз продавав Китаю автомати, карабіни, військову техніку)... Китайці захопили острів Даманський, але їхні наміри були масштабнішими. Отже, довелося гнати їх з острова.
Пізніше, коли СРСР розпався, президент Російської Федерації Борис Єльцин віддав Даманський і ще кілька островів китайцям.
— Може, й правильно зробив, — розмірковує полковник Антонов, — лише б не зазіхали на більше. Але нині росіяни уже віддають китайцям острови по Амуру — навіть з інфраструктурою (на відміну від не придатного для проживання Даманського, який під час повеней майже повністю затоплює водою, де можна хіба що косити сіно та ловити рибу). Війна 1969 року розпочалася через неврегульованість кордонів. Їх урегулювання триває й досі. Ще Мао Цзе Дун казав: «Наша територія до Уралу зайнята росіянами». Китайці, певно, й Сибір хотіли б забрати.
Та Олександр Пилипович сподівається, що до місць, де він народився й виріс, вони не доберуться.
Підполковником Олександр Антонов став на Далекому Сході, в Пантелеймонівці, де дислокувалася дивізія, перед тим, як Олександр Григор’єв відбув на службу до Німеччини. Звання полковника Антонову присвоїли вже в Полтаві, куди прибув на службу й корінний полтавець Олександр Григор’єв, який залишився тут з дружиною Ларисою після демобілізації з армії. Зустрічаються тепер з колишнім командиром, згадують минуле.
— Ви з мене людину зробили! — говорить Григор’єв.
— Та доводилося й поганяти... Мене також свого часу ганяли, — відповідає командир.
Демобілізувавшись, Олександр Антонов працював старшим майстром з виробничого навчання в Полтавському управлінні бурових робіт. Та вже давно на пенсії. Обидві його дружини померли, обидва сини трагічно загинули. Така доля...
Олександр Пилипович ще збирається з’їздити на батьківщину в Кемеровську область, провідати рідню, але сказав: «Обов’язково повернуся в Полтаву».
