Здавалося б, тема сонячної та вітрової енергетики та «зеленого тарифу» як їх невід’ємної складової не є надто актуальною для жителів нашої провінції. У Кобеляках, Нових Санжарах, Царичанці на пальцях двох рук можна перерахувати людей, які встановили на своїх подвір’ях чи дахах будинків сонячні батареї, що акумулюють енергію світила. Ще менше в нас людей, які користуються для своїх цілей енергією вітру.
Але події останніх днів, пов’язані із рішеннями українського парламенту, зайвий раз нагадують, що ця тема стосується кожного із нас. Нагадаю про ці події. Українські владоможці у поточному році узаконили високі ставки так званого «зеленого» тарифу на електроенергію ще на десять років. А це означає, що виробникам електроенергії, отриманої внаслідок використання сонця і вітру, платитимуть дуже високу ціну, що робить цей бізнес високорентабельним.
І нібито тут усе добре. Держава таким чином стимулює розвиток альтернативної енергетики, робить українську економіку менш залежною від нафти і газу.
Але є, по меншій мірі, три важливих нюанси. Перший точно стосується кожного із нас. Якщо виробникам електроенергії, отриманої за рахунок використання сонця та вітру, платять більше, аніж атомникам чи тепловикам, то ці гроші потрібно звідкись узяти. Звідки? Платить держава, отже, гроші йдуть із бюджету. Отже, їх платить кожен споживач. Тобто ми із вами. І ота доплата виробникам неминуче буде внесена в тариф за електроенергію.
Другий нюанс. Кому платять більше, хто є основним виробником альтернативної енергії, читай — отримувачем мільярдів додаткових гривень? Прізвища усім відомі — компанії Ріната Ахметова, Арсена Авакова та наближені до екс-президента Петра Порошенка. Більше того, на 2019 рік парламент увів пільги щодо сплати податків на ввезення комплектуючих до сонячних електростанцій.
Третій нюанс. Днями Верховна Рада України заборонила звичайним громадянам установлювати сонячні батареї на землі. На дахах будинків поки що дозволяють. Але скільки їх, тих дахів? Тобто, Рінату Леонідовичу, Арсену Борисовичу, Петру Олексійовичу можна, а Іваненку, Петренку чи Сидоренку — зась.
Отже, розмитнювати автомобілі на пільгових умовах не можна, адже це зменшує надходження до бюджету, а втрачати мільярди на пільгах для олігархів держава дозволити собі може.
А заплатять за все це звичайні рядові українці.
А потім Петро Порошенко та інші представники влади дивуються, чому вони із нищівним рахунком програли виборчу партію Володимиру Зеленському. Так, у Порошенка були всі можливості виграти вибори без найменших проблем. Чомусь мені здається, що Зеленському не допомогли б жодні політтехнології та серіали. Напевне, Порошенку пробачили б і тарифи. Забули б і про обіцянки когось «посадити». Зрештою, мало кому в Україні стане краще від того, що якийсь інший громадянин держави потрапить у тюрму.
Але Петро Олексійович чи то не захотів, чи не зумів ліквідувати в Україні олігархію, забезпечити усім рівні умови для розвитку, у тому числі й бізнесу. І отримав результат на виборах. Я особисто знаю десятки людей, які не вірять у можливості новообраного Президента змінити ситуацію в Україні. Але вони проголосували за Зеленського, аргументуючи:
— Ну, ці вже дістали.
Кого «дістануть» нові? Достеменно не знає ніхто. Можливо, і вони самі. Тим більше, що ніхто не знає, хто стане «новими».
Слабенька надія на те, що нові працюватимуть по-новому, є. Можливо, вони таки врахують досвід і попередників, і «папірєдніків». І тоді їм багато чого пробачать.
