У минулому номері «ЕХО» в статті під назвою «Сезон знищення бджіл відкрито» (№18 від 2 травня 2019 року) ми повідомляли про черговий кричущий випадок масової загибелі бджіл на пасіках, розташованих поряд із Кобеляками. Потрібно відзначити, що тема, піднята в публікації та відеорепортажі, виявилася дуже актуальною. Під відео, що було викладене на редакційному каналі в Ютубі, назбиралося близько п’ятдесяти коментарів. При цьому писали їх люди, котрі проживають далеко від Кобеляк. Це й зрозуміло, адже бджоли гинуть не лише в нашій місцевості. І гинуть, у основному, внаслідок антропогенного, тобто людського, фактору. Ще конкретніше — унаслідок повної відсутності контролю з боку держави за дотриманням сільгоспвиробниками правил застосування хімічних засобів захисту рослин.
Ні для кого не є великим секретом той факт, що в Україні діє мораторій на проведення перевірок бізнесу всіма контролюючими органами. Це один із факторів, що дозволяють недобросовісним аграріям ігнорувати всі правила і норми застосування пестицидів. Інший фактор — відсутність законів, за допомогою яких можна було б карати винних у загибелі бджіл. В українському парламенті засіло потужне лоббі із латифундистів, які отримують надприбутки, працюючи в галузі рослинництва. І на всіх інших їм, по великому рахунку, наплювати. Третій фактор, що випливає із другого, — немає дієвого механізму, за допомогою якого контролюючі органи, у першу чергу Держпродспоживслужба, могли б оперативно виявити причини загибелі бджіл. Зараз аграрію достатньо відмовитися від надання інформації чиновникам. І все. Час пішов і встановити причину загибелі бджіл, чи навіть отруєння людей, стає неможливо. Пасічникам пропонують судитися із аграріями, що є абсолютно безперспективно, особливо у випадках, коли бджоли гинуть внаслідок неконтрольованого застосування пестицидів працівниками великих агрохолдингів, які мають у себе в підпорядкуванні цілі юридичні відділи.
Що ж робити у випадку, коли держава абсолютно свідомо усунулася від виконання своїх функцій? Коментатори під редакційним відео пропонують різні варіанти. Від самосуду над не надто порядними аграріями і до особистого контролю пасічниками регламентів застосуванням пестицидів сільгоспвиробниками. Мовляв, кожен бджоляр має знати і перевіряти, що сіють сусіди і які пестициди будуть вносити. Звичайно, частинка здорового глузду в таких міркуваннях є. Але, зрештою, це виходить, як у тому прислів’ї про порятунок потопельника.
Інша частина людей знову сподівається на появу доброго царя, президента або чиновника. Мовляв, ось виберемо, приїде на велосипеді і порядок наведе.
Між тим, досвід, довжина якого в часі вимірюється десятиліттями, свідчить, що отакі мрії, як правило, залишаються нездійсненними. А інший досвід, якому кілька століть, говорить, що політиків та представників влади можна спонукати до активних дій виключно шляхом примусу. Причому, примусу організованого.
От чому б, скажімо, тим же пасічникам не організуватися і не провести акцію із умовною назвою «Місце, безпечне для бджіл». І організовано вивести кілька десятків вуликів із голодними бджолами під стіни рай-, а краще — облдержадміністрації. І пояснити свої дії тим, що під будівлями органів влади аграрії пестициди не розпилюють. От пасічники і привезли туди вулики, аби на період застосування засобів захисту рослин корисні комахи перебували в безпеці.
Чомусь мені здається, що така акція буде дієвою. Хтось скаже — дурниця. Тоді виникає зустрічне питання: А ви пробували?
А хто в Україні пробує захищати свої права не шляхом вкидання у виборчі урни раз на чотири-п’ять років папірців, які звуться бюлетенями? А хтось пробує не сподіватися на Президента, депутатів і чиновників, а діяти самостійно? А хтось пробує створювати професійні, а не політичні організації, які захищатимуть виключно права людей певної професії? І робити це не від виборів до виборів, а постійно. А хтось намагається вирішувати свої проблеми без звернень до наскрізь корумпованих судів? До речі, під судами вуликам теж було б добре перестояти місяць-другий.
Між тим, у так званому цивілізованому світі, який випереджає Україну в усіх питаннях на кілька століть, ще наприкінці 18 століття виникли організації, які звуться тред-юніонами. Це — профспілки, але не в українському варіанті. До речі, є цікава закономірність. У багатьох публікаціях, які відображають направленість державної політики, як в колишньому Радянському Союзі, так і в сучасній Україні, діяльність тред-юніонів висвітлюють, у основному, у негативному плані. Як ви думаєте, чому?
Далі — суб’єктивна думка автора. Можливо, через те, що один із найуспішніших лідерів тред-юніоністського руху американець Семюель Гопмерс, якого цілком заслужено називають «батьком американського робітничого руху», проповідував три речі — прагматизм, тобто не побудову «світлого майбутнього» для всіх, а виконання чітких і конкретних вимог певної групи людей, зараз і повністю; нейтралітет робітників у політичних питаннях, адже політика — це є виключно боротьбою за владу; автономію кожної профспілки, адже у різних професіоналів є різні інтереси.
І якщо в Радянському Союзі тред-юніони не шанували з цілком зрозумілої причини — відсутності ідеї класової боротьби, то чому їх не шанують і в Україні? Чи не тому, що це невигідно властьімущим? Партій і партєєк у нас багато, а тред-юніонів — катма. Результат ми бачимо і відчуваємо.
Якось так. Якщо тред-юніон швидко не створиш, то привезти вулики під адміністрації — це недовго.
