Одразу кілька людей відмовляли мене писати цю статтю. На їх думку, вона є чи то не дуже актуальною, чи то взагалі зайвою. Мовляв, усе ж у нас у Кобеляках добре, то навіщо пристрасті розпалювати. Але я, врешті, вирішив написати. Необхідно, щоб люди почули про існування іншої думки. Почули і задумалися. А з цим і не повторювали свідомих чи несвідомих помилок.
…Настав довгоочікуваний випускний вечір 21 червня 1941 року. На обличчях випускників — радісні посмішки. Попереду в них — веселі танці, приємні розмови, настанови вчителів та батьків. А ще — перехід з дитинства в доросле самостійне життя. Навчання у вузах та профтехучилищах, нові знання, нові знайомства, можливо — перше кохання. Саме з такими радісними думками вони, випускники, йшли зустрічати схід Сонця. Це вже було 22 червня 1941 року.
Того ранку сотні тисяч вчорашніх школярів, замість співу птахів, почули першу у своєму житті артилерійську канонаду, дізналися, як свистять падаючи на землю авіабомби. А потім ховали перших загиблих однолітків.
У той день почалася найстрашніша і найкривавіша в історії людства війна. Нацистська Німеччина напала на Радянський Союз, німецькі літаки бомбили мирні міста і села, а на благословенну українську землю вторглися сотні ворожих танків.
І в сотень тисяч випускників того страшного року дитинство закінчилося, а юність та зрілість так і не настала. Вони закінчили своє життя вічно молодими в степах України, лісах Білорусії, на безкрайніх просторах Росії. А ті, хто встиг трішки подорослішати, склав свої голови вже на чужій землі, визволяючи Європу і світ від «коричневої чуми». Не менше юнаків та дівчат загинули в концтаборах, на каторжних роботах, були розстріляні чи повішені загарбниками. Не менше двадцяти мільйонів громадян колишнього Радянського Союзу так і не дочекалися 9 травня 1945‑го, коли війна закінчилася і над Рейхстагом був піднятий червоний прапор Перемоги.
Саме тому протягом багатьох десятиліть 22 червня в Україні і у всіх зараз незалежних країнах колишнього Радянського Союзу було прийнято вважати урочистою і водночас траурною датою. У цей день сотні тисяч людей ішли до могил загиблих воїнів і схиляли голови в скорботі й пошані до подвигу загиблих у тій страшній війні. Йшли і сивочолі ветерани, і статечні чоловіки середнього віку, і безвуса молодь, і зовсім юні школярі. До могил клали квіти і завмирали в хвилині мовчання.
Так було. Зараз уже не так. Саме тому я й написав «було прийнято». Часи змінилися, змінилися й пріоритети. Зараз 22 червня прийнято проводити веселі вечірки, смажити шашлики, пити пиво і горілку, весело танцювати. У всякому випадку, у наших рідних Кобеляках було саме так. У Кобеляках 22 червня вже не є траурною датою, коли не прийнято веселитися. У рідних Кобеляках в день перших похорон уже прийнято влаштовувати бучні вечірки, запускати фейерверки. Ніби й не було тієї війни, ніби в жодній сім’ї немає загиблих у кривавій бійні, ніби ніхто й ніколи не отримував «похоронок».
Уже забули. Давно то було. Чого його «ворушити» минуле, згадувати про страшне. А мертві в землі не стогнуть, загиблі у братських могилах не перевертаються. А якщо і перевертаються… То ми ж не бачимо. Ми пива випили і на салют дивимося. Ми ж зараз живемо, війни ж немає. А ті, хто загинув для того, щоб ми пиво пили і шашлики жерли… Ну, вони ж із могил не встануть, у очі «вдячним» нащадкам не подивляться.
Шановні організатори так званого Дня міста, яке в Кобеляках щорічно призначають на іншу дату. Не знаю, хто вам порадив влаштовувати чергову гулянку 22 червня. Але хочу, як син батька, який пройшов ту війну із 22 червня 1941 і аж до визволення Праги, нагадати про кілька чисел.
- 29 мільйонів — це число убитих на фронтах, замучених, спалених, повішених у концтаборах.
- 3289 — стільки жителів міста загинуло в період, що розпочався саме 22 червня і закінчився через довгі чотири роки.
- 2144 — стільки людей з Кобеляк вивезли на каторжні роботи.
- 644 — убито жителів міста.
- 25 — отруєних діток.
- 24 — померлих від голоду.
Можливо, я трішки помилився у числах і цифрах. Можливо, історики і краєзнавці мене поправлять. Але суть від цього не зміниться. Тисячі наших земляків почали гинути під час події, що розпочалася саме 22 червня. Ці люди боролися за нашу свободу, за можливість жити під мирним небом.
Так чому ж саме в цей день у Кобеляках влаштовують бучну гулянку? Чому не 21‑го, 23‑го червня? Невже не можна повеселитися в інший день? Невже наші батьки, діди, прадіди не заслужили, щоб їх вшанували і пом’янули в тиші?
Чому всі мовчать? Де рада ветеранів? Так, там уже немає жодного солдата, який дійсно воював. Але ж вони, ті ветерани, що залишилися, мали б чомусь навчати молодь. Чому вони навчать? Як пиво пити і шашлики жерти в день трауру?
Невже ніхто не усвідомлює, що отакий «День міста» є наругою над пам’яттю про загиблих? Про що думала міська влада, депутати чиновники різних рівнів? Люди, у ваших сім’ях що, ніхто не загинув у тій війні? Ви із Марсу прилетіли чи із дуба впали?
Чи вони вважають, що глумитися над святими датами вже можна?
Не знаю. Мені здається, що не можна. І мертві захисники Вітчизни цього нащадкам не пробачать.
Я вас прошу, просто благаю, ніколи не веселіться в траурні дні, тим паче 22 червня. Кара буде. Господня кара.
Звертаюся до районної та міської влади. Ніколи більше не проводьте ніяких розважальних заходів 22 червня. Краще запропонуйте відділу освіти, нехай педагоги разом з дітками прийдуть до Братської могили, покладуть квіти на честь загиблих у тій війні, вшанують їх хвилиною мовчання. А школярі нехай почують і спробують усвідомити, якою ціною дісталося їх сьогоднішнє щасливе дитинство.
Виховуйте в підростаючого покоління патріотизм, любов до Батьківщини, розказуйте їм про героїв, які загинули, обороняючи та визволяючи рідний край. Розказуйте чесно, без політичної кон’юнктури.
Звертаюся до земляків, жителів рідного містечка Кобеляки. Дорогі мої земляки. Спробуйте хоча б раз на рік покласти квіти до могил загиблих у тій війні, до могил ваших визволителів. Нехай навіть то не ваші рідні. Вони загинули за вас. Вони чекають від вас хоча б маленької шани, вдячності та поклону за їх подвиг.
