21 липня в Україні відбулися позачергові вибори до Верховної Ради. Не будемо довго говорити про їх кінцевий результат, про це й так написано і сказано дуже багато. Нагадаю лишень, що вони завершилися очікуваною тріумфальною перемогою віртуальної, тобто такої, що не існує в реальному житті, партії під промовистою назвою «Слуга народу».
А от чи не цікавить вас, шановні читачі, питання про те, де ж подівалися всі оті кандидати і нардепи, що вони роблять сьогодні? Чи продовжують активну політичну діяльність, чи вже й забули про своїх виборців і свої обіцянки. Тим більше, що не знаю, як ви, а я особисто звернув увагу на той факт, що після дня голосування і оголошення попередніх, а згодом і остаточних результатів виборів, жоден із кандидатів, не кажучи про нового нардепа, так і не звернувся до своїх виборців. Навіть не подякували за те, що їх хтось та й підтримав.
І от зараз, через місяць після виборів, намагаюся пригадати прізвища отих 18 достойників, які змагалися за один заповітний мандат. І ви знаєте, важкувато. Особливо, зважаючи на той факт, що люди, які ще місяць тому виявляли надзвичайну активність, смітили грошима на свою рекламу, обіцяли рай на землі, уже завтра кудись раптово пощезли.
Ні, ну чим займається Павло Гунжель, знаю і чую — кар’єри, суди, дороги, виклики поліції. До діяльності Павла Олександровича можна ставитися по-різному. Але вона, та діяльність, є, вона не змінилася в післявибор’я.
Знаю і розумію, чим займається Сергій Жук — жнивує, обробляє землю, готується до посівної. Тут теж усе незмінно.
Завдяки Фейсбуку бачу, що робить Сергій Бульбаха. Новин від нього поменшало. Воно й зрозуміло. Посади вже тієї немає, вибори — десь за горами.
А ось де інші достойники? Ну про Антона Вітка, Сергія Шкарбана, Миколу Реку говорити не будемо. Вони у політику потрапили лише завдяки тому, що мають прізвища, ідентичні до прізвищ людей, які політикою таки займаються. Або займалися. Адже Артему Вітку зараз, напевне, не позаздриш. Гроші в його компанію «влили» шалені, а результат… Результат відомий. І зараз про чоловіка нагадує лише бігборд на перехресті доріг біля села Красне. А як починав, як починав. Усіх захищав, усім обіцяв. Як тепер нам, беззахисним, виживати, навіть і не знаю.
Не видно й не чути і Лариси Босенко. Це та, що від Юлі, що «Наша справа Полтавщина». Усьо. На фіг не потрібна вже Полтавщина. І справи добрі раптово закінчилися.
Не чути й про цілком непоганого і досить щедрого чоловіка на прізвище Мінязєв. Ну та хоча б встиг Кобелякам автомобіль подарувати, а по селах автобусних зупинок наставити.
Ну, і наш тріумфатор. Прізвище ще всі пам’ятають? Та Касай же, Касай. Як виграв вибори, так і не видно, і не чути чоловіка. А що? Результат досягнутий, устиг застрибнути на конячку удачі. А виборці… Виборці нехай утруться і почекають. Ще років із п’ять.
До речі, перші непублічні кроки і дії нової команди із кожним днем лише зміцнюють підозру в тому, що виборцям доведеться добряче утертися. Он Андрушко Богдан, той, що «смотрящій» за Президентом, на День Незалежності взяв та й гайнув у Сен-Тропе. Для тих, хто не знає, — курорт такий супердорогий у Франції. А що, «может сєбє позволіть». Патріотичненько так, незалежненько. Схоже, що «нові обличчя» сходу чортом взялися обганяти сумнівні досягнення Петра Мальдівського. Перша «особь» то поки що лише шаурму тріскає. Ну, та його для цього й призначали, ой, вибачте, обирали.
А мені знову кажуть і пишуть: «Та дайте їм час, а он ті що робили». Народ, уже не так важливо, що робили «ті», важливо бачити, що роблять «ці». І не давати їм «спуску», вимагати із них щодня, щогодини. І запам’ятовувати, як себе поводять політики у «післявибор’я».
І пам’ятати, що все залежить від вас, а не від них. Будете зростати ви як виборці, будуть змушені ставати кращими і вони, ваші обранці. Попит породжує пропозицію — закони ринку.
Так що, ростемо ж ми, гей! Вибачте за двозначність.
