Ось уже й минуло півроку, як Україною «рулить» нова команда із нових людей. Вони, нібито по замовчуванню, мали б і робити щось нове, ледве не революційне. Або хоча б імітувати якісь зміни.
Але минає півроку, а з кожним днем усе більше й більше виникає відчуття дежавю.
Дежавю (фр. — уже бачене) — психічний стан, коли людина відчуває, що вона колись уже була в такій ситуації, проте це відчуття не зв’язується з певним моментом минулого, а належить до «минулого взагалі». Дежавю зазвичай супроводжується відчуттям чудасії і нереальності того, що відбувається.
Це — цитата з української Вікіпедії. А ще пишуть, що ефект дежавю має два типи. Один із них більш характерний для людей, що страждають від епілепсії. Але дежавю відчувають і люди, визнані медициною психічно здоровими. Кажуть, що дві третини людства рано чи пізно переживають відчуття, що вони вже були в тій чи іншій ситуації.
І от дивимося ми на нових людей у владі. І що ж ми бачимо чи відчуваємо?
Не так давно Петра Олексійовича нещадно розпинали за те, що під час війни їздив відпочивати на Мальдіви. І назвали за це Петром Мальдівським. Минуло зовсім небагато часу, і у владі з’явився Володимир Оманський. І війна, нібито, закінчуватися не збирається, і люди гинуть.
Трішки раніше в часі українці, роззявивши рота, слухали записи майора Мельниченка про Кучму, потім нардепа Онищенка про Порошенка. Зараз слухають записи поки що невідомого автора про Оманського чи то пак Зеленського.
Ну й про бандитів у тюрмах ми вже чули. Між тим, уже й роки, а для нинішніх весна і осінь минули, а тюрми пусткою стоять.
Головний листоноша України, це той, що Смілянський, як отримував до непристойності високу зарплату, так і отримує. А пошта як працювала погано, так і працює.
І такі приклади ефекту дежавю можна ще згадувати і згадувати. На позаминулих виборах писати закони довірили сотникам і козакам, зараз — цирульникам і буфетникам.
А що принципово змінилося по суті в цій державі? А, часу ще мало. Ну так, так, мало. Поки що встигли лише зарплати для себе любимих підвищити. І поскаржитися публічно, що як же ж так жити в Києві на 30 тисяч гривень у місяць. Це ж неможливо, місія нездійсненна.
Хоча з іншого боку виникає логічне запитання. А якого ж ви у владу перлися? Мало вам грошей, так панчохи на дозвіллі в’яжіть і через ОLХ продавайте. Який-не-який, а підробіток. Або повертайтеся назад і стрижіть, куховарте, квартальте. І так далі, і тому подібне.
От і виходить, що в кіно по телевізору воно все просто і ловко. А в реальному житті якось усе складніше.
Ні, боронь Боже, нікого з них, тих, хто зараз дорвався, не засуджую. Тим більше, що інших у нас поки що й немає. Усі продукти епохи. Напевне, і автор таким би самим став, аби туди потрапив.
І все вищесказане зовсім не означає, що владу не потрібно міняти, що «все пропало». Просто потрібно зрозуміти і визнати, що немає ще в Україні справжньої еліти. Вірніше, вони, такі люди, є. Але їх у владу поки що не виберуть. Бо в кіні не покажуть. А кіно, воно ж є для нас найголовнішим із мистецтв. Знаєте, хто сказав? Заборонений нині автор.
Ну та нічого, навчаться, дай Боже, і українці реальних людей з реального життя у владу вибирати. А не навчаться… Якось воно буде і в цьому випадку, кудись і крива дорога виведе.
