У грудні 1943 року Головна команда Української Повстанської Армії та Провід ОУН з-під стягу Ст.Бандери формально вийшли із ініціативою створення широкого політично-репрезентативного державницького органу, що дістав згодом назву Українська Головна Визвольна Рада.
Організації УГВР передувала копітка праця Ініціятивного Комітету під головуванням Лева Шанковського, колишнього вояка Української Галицької Армії та Армії Української Народної Республіки, який у часі війни мав зв'язок із мережею ОУН та відділами УПА.
Одночасно велася робота і в структурах ОУН(б), де було створено ініціативну Комісію при Проводі ОУН(б).
Установчий Великий Збір УГВР відбувся 11-15 липня 1944 року поблизу села Сприня Самбірського району колишньої Дрогобицької (тепер - Львівська) области. На цьому Зборі члени-засновники проголосили створення Української Головної Визвольної Ради, якій підпорядкувалися ОУН(б) та УПА. Учасники Збору ухвалили основні напрямки діяльности та перші законодавчі документи Ради - Плятформу, Тимчасовий устрій та Універсал до всього українського народу. Було затверджено текст присяги вояка Української Повстанської Армії. Відразу три сотні УПА присягнули на вірність народові України.
Президентом та керівником Президії УГВР учасники Збору обрали Кирила Осьмака. Було створено Президію УГВР та генеральний Секретаріат - ніби підпільний український уряд, на чолі якого став Роман Лозовський (Роман Шухевич). Останній став й генеральним секретарем військових справ та залишився на посаді Головкома УПА.
Президент Української Головної Визвольної Ради - фактично воюючої проти обох окупантів України - Кирило Осьмак народився 9 травня 1890 року в сотенному містечку Шишаки Миргородського полку козацької України. Після закінчення Шишацької народної школи Осьмак навчався у Миргородській повітовій, а згодом - у Полтавській реальній школі. Від 1910 року Кирило Осьмак - студент Московського сільськогос-подарського інституту. Він друкується в журналі "Украинская жизнь", редактором якого був пізніший головний Отаман військ УРН Симон Петлюра. Відбуваючи практику в різних місцевостях Російської імперії - на Волині, Катеринославшині, в Сибіру, - Кирило Осьмак удосконалює свої агрономічні здібності, набуває життєвого досвіду, спілкується з населенням цих регіонів. Деякий час Осьмак перебуває на Південно-Західному фронті - як представник Всеросійського земського союзу, на посаді завідувача харчовим пунктом для постраждалого від війни населення. Одружившись із Марією Юркевич, співробітницею Червоного Хреста, фаховим педагогом, від початку 1917 року Кирило Осьмак оселяється в Києві.
Освічений, активний у суспільно-політичному житті, Кирило Іванович Осьмак, з його ж слів, був “членом Центральної Ради першого періоду, тобто до 1 квітня 1917 року.... з липня 1917 року працював керівником відділу з видання сільгосплітератури у в Генеральному секретарстві землеробства, а з січня 1918 р. – на цій самій посаді в Міністерстві землеробства... До кінця 1918 р. працював у Всеукраїнській спілці земств...”, перебував на посаді керівника відділу бурякової кооперації та редагував "Вісник громадської агрономії'".
У цей час Осьмак виявляє себе як прибічник партії українських соціалістів-революціонерів. Його інтереси не обмежуються суспільно-політичним життям. У цей час Кирило Іванович очолює Термінологічне бюро сільськогосподарського наукового комітету України, а також стає членом редакційної ради і редактором сільськогосподарського термінологічного словника в Інституті української наукової мови ВУАН.
У цей непростий для України час Осьмак виступає в трьох взаємопов'язаних між собою іпостасях: як суспільно-політичний діяч, як вчений-аграрник та як український філолог.
Короткий час української державности розкрив і розвинув непересічні здібності майбутнього Президента УГВР, остаточно сформував його як свідомого і широго українця, справжнього сина свого знедоленого народу. У цей час в його особистості були закладені принципи, яким він залишиться вірним усе своє життя.
За радянських часів, аж до початку Другої світової війни, Осьмак зазнає безперервних репресій. У 5 березня 1928 року Осьмака серед інших осіб заарештовують за причетність до "контрреволюційної організації правих українських націоналістів у буряковій кооперації, що вела роботу по створенню української селянської партії, яка в майбутньому виступила б проти радянської влади (агентурна справа “Трест”).
Невдовзі Кирила Івановича звільняють у зв'язку з недоведеністю його вини, однак спеціальна колегія ОДПУ визнає його соціально-небезпечним елементом і виносить рішення вислати за межі України на три роки. Як зазначає донька Кирила Івановича Осьмака Наталія у своїх спогадах, "це було найм'якше покарання".
Але око більшовицького режиму не випускає з поля зору Кирила Осьмака. Вже в Курську, де вирішив замешкати Осьмак, 1930 року його знову заареш¬товують, тепер уже в справі СВУ. Етапування до Москви, "слідство" і вирок - 3 роки концтабору. Як пізніше, з”ясувалося, у таборі Осьмак будував залізницю Пінюг - Сиктивкар.
Після звільнення Кирило Осьмак працює до 1938 року агрономом у Рязанській області, де у січні цього ж року його заарештовують і звільняють лише у лютому 1940 року.
Початок війни Осьмак зустрічає в Києві. У жовтні 1941 року він стає членом Української Національної Ради під головуванням професора Миколи Величківського, створює при цій Раді й очолює бюро Всеукраїнської спілки сільськогосподарської кооперації "Сільський господар". Дуже скоро німці розігнали Національну Раду, й Осьмак, співпрацюючи та маючи реальну можливість допомагати харчами українським підпільникам та членам Похідних груп ОУН(б), знайомиться з членом центральної Похідної групи ОУН(б) "Володимиром"-“Орловичем”-“Вировим” (псевда Мирослава Прокопа).
Слід особливо зауважити, що, за даними проф.Ю.Шаповала, якраз в протинімецькому підпіллі на Київщині Кирило Іванович готує хронікальну довідку про розправу нацистів над українським населенням у Білій Церкві та Сквирі, листівки “Злочини німецьких загарбників на Україні”, “До збройної боротьби”, як також пропагандивні матеріяли, які розкривають природу большевицького режиму – “Україна – колонія Москви”, “Колектив, як засіб поневолення українського селянства”, “Покладаймося на власні сили”.
Прикметно, що ще у травні 1942 року, тобто за більш як два роки до створення УГВР, у програмовій декларації “В єднанні сила нації”, К.Осьмак закликає створити загальнополітичну організацію “Спілка української державності”, яка б очолила визвольну боротьбу українського народу проти обох поневолювачів.
Від 1942 року Осьмак уже не пориває зв'язку з українським протинацистівським підпіллям, від кінця вересня 1943 року він переїжджає з родиною до Львова, хоча деякий час працює в легальному Українському Центральному Комітеті, очолюваному проф. Володимиром Кубійовичем, та в осередках товариства "Сільський господар". Він співпрацює в цьому товаристві, зокрема, для роботи в підпільній мережі ОУН(б) та задля співпраці зі збройними відділами УПА.
Трохи пізніше ОУН(б) та УПА починають ряд заходів щодо створення Української Головної Визвольної Ради, розгортає роботу підготовча Комісія ОУН(б) та Ініціятивний Комітет для створення УГВР.
Очевидно, що представники ОУН(б) та УПА, як провідна верства українського національно-визвольного руху того часу, не могли не використати державницько-політичний досвід й певний авторитет діяча Центральної Ради Кирила Івановича Осьмака. Логічним завершенням такої співпраці провідників ОУН(б), що входиди до складу Бюро Проводу та Головної Ради ОУН на Українських Землях, як з К.Осьмаком, так і з іншими провідними одиницями українського громадсько-політичного життя під німецькою окупацією – Василем Потішком, Іваном Вовчуком, Зеноном Пеленським, Василем Мудрим, о.Іваном Гриньохом, як також Головної Команди та ГВШ УПА (Роман Шухевич, Олекса Гасин, Дмттро Грицай, Василь Сидор), - став пошук якісно нового органу, мовби державницького тіла, що зумів би об'єднати зусилля не тільки представників Західної України чи націоналістичних формацій українців, але й згуртувати на протиокупантську боротьбу весь український народ, а згодом безпосередньо керувати цією боротьбою та представляти підпільну Україну перед зовнішніми чинниками.
Як писав пізніше член Президії УГВР Мирослав Прокоп, її творці "бачили обмежені можливості функціонування УГВР та серйозні труднощі організованої боротьби народу взагалі. Проте, створюючи верховний орган такої боротьби, його творці намагалися присвоїти йому риси сурогату державного органу і цим зберегти традицію подібних спроб та окремих періодів історії України". Термінологічні визначення УГВР та її органів, такі, як підпільний парламент та уряд, з'являться лише згодом в інтерпретативних публікаціях.
Вірогідно, шо Кирило Осьмак брав участь у випрацюванні всіх документів Української Головоної Визвольної Ради, бо через текст кожного з них - Тимчасового устрою, Плятформи, Універсалу - червоною ниткою проходить ідея тяглости української державницької думки та традиції, шо в новому часі бере початок від визвольних змагань українства в період 1917-1920 рр.
Кирило Осьмак під час роботи Ініціятивного Комітету для створення УГВР та проведення Великого Збору УГВР мав псевдоніми "Гірняк", "Марко Горян¬ський", а згодом "Псельський". Останній псевдонім, очевидно, було обрано як похідний від назви річки Псьол, що протікає Полтавщиною, звідки родом був Осьмак.
У статті "До генези Української Головної Визвольної Ради" Роман Шухевич, обраний на посаду Голови генерального Секретаріату УГВР під псевдо Роман Лозовський, 1946 року писав, що після обрання Кирила Осьмака на Великому Зборі Президентом та Головою Президії УГВР той склав присягу на вірність українському народові: "Глибока тиша запанувала в залі нарад, коли Голова Президії УГВР став перед головою Великого Збору УГВР, поклав руку на український Державний герб та почав повторювати слова присяги. То присягав Президент України перед усім українським народом".
Повноваження Президента УГВР та компетенція Президії були врегульовані в розділі третьому Тимчасового устрою УГВР.
Великий збір УГВР, що обирав Президента, ухвалював також основні закони, розглядав та вирішував основні політичні питання, встановлював лінію визвольної політики та програму і тактику боротьби українського народу, приймав звіти від усіх органів УГВР та вирішував організаційні й кадрові питання.
На чолі УГВР був Президент, і саме він мав репрезентувати її перед зовнішнім світом. До повноважень Президента відносилося також скликання і закриття Великого Збору УГВР, ведення засідань Президії і головування на конференціях УГВР, затвердження за поданням Голови генерального Секретаріяту УГВР генеральних секретарів з окремих справ, затвердження за поданням генерального Судді двох членів генерального Суду, а на подання генерального Контрольного – двох членів Контрольної Колегії. Президент мав також затверджувати закордонних делегатів УГВР, атакож приймав присягу від членів Президії, Голови генерального Секретаріяту, генеральних секретарів, членів генерального Суду та Контрольної Колегії. Президент мав також право помилування.
Президент і очолювана ним президія Ради мали діяти між сесіями Великого Збору. У разі неможливости виконання функцій Президентом його повноваження переходили до найближчого Великого Збору.
У разі відсутности Президента УГВР його обов'язки мав виконувати призначений ним член Президії, а у випадку тривалої відсутности чи смерти Президента його повноваження переходили до Президіяльної Колегії, яка фомувалася автоматично з трьох найближчих за чергою членів Президії. Ця Колегія мала тимчасовий характер й була зобов'язана якнайшвидше скликати Великий Збір УГВР.
Повноваження Президента, його змінюваність і заступництво було врегульованішим у Тимчасовому устрої УГВР, аніж функції та питання діяльносте Великого Збору УГВР. Щоправда, Президент УГВР мав дещо опосередковане відношення до функцій органів та посадових осіб виконавчої влади, стояв ніби окремо і від процедури проведення Великого Збору.
Отже, система організації й функціонування влади у розумінні творців Української Головної Визвольної Ради була уособленням і втіленням традицій українського парламентаризму. Президент УГВР виконував більш пред¬ставницькі функції на кшталт глави держави, завершував систему стримувань і противаг, репрезентував Раду перед зовнішнім світом.
Після завершення роботи Великого Збору Президент УГВР Кирило Осьмак брав участь разом із відділами УПА в окремих операціях проти окупантів. В одній із сутичок Осьмака було поранено. 12 вересня 1944 року Осьмака схопили під час проведення облави органи НКВС поблизу села Дорожів Дублянського району Дрогобицької области. Він мав при собі документи на ім'я такого собі Івана Пилиповича Коваля, рахівника Тернопільського маслосоюзу, уродженця м.Скалат, мешканця Тернополя. Після арешту Осьмак був ув'язнений спочатку в дрогобицьких Бригідках, а від початку 1947 року - в київській Лук'янівській тюрмі. "Слідство" вже знало, що в їхніх руках - Президент Української Головної Визвольної Ради, обраний на цю посаду в липні 1944 року.
10 липня 1948 року “Особим совєщанієм” при МГБ СРСР після 4-річного слідства, яке ввібрало в себе 6 томів “доказів” на підставі як 230 допитів та інших “слідчих” дій Кирила Івановича Осьмака було засуджено до 25 років ув'язнення в тюрмі "за участь у контрреволюційній банді українських націоналістів та активну керівну націоналістичну діяльність".
"Осьмак є переконаним українським націоналістом, був ініціатором об'єднання всіх націоналістичних сил у так звану Українську Головну Визвольну Раду", - так було написано у звинуваченні з травня 1948 року.
Навіть після настання т.зв. "хрушовської відлиги" Президія Верховної Ради СРСР у звільненні і скороченні терміну ув'язнення Кирилові Осьмаку відмовила.
16 травня 1960 року Кирило Іванович Осьмак помер у московській в'язниці.
Біографом і дослідником життя та діяльности Кирила Осьмака стала його дочка Наталія, яка натепер замешкала у Києві, нині – секретар Всеукраїнського Братства ОУН-УПА. Саме завдяки її старанням стали відомі трагічні та героїчні рядки біографії забутого Президента підпільної України, людини, яка поклала все своє життя на вівтар служінню Україні. 2000-го року у Києві заходами Молодіжного Конгресу Українських Націоналістів вийшла друком невеличка книжечка про Кирила Осьмака, в якій поміщено статті доньки Президента УГВР та проф.Юрія Шаповала.
Цього року, в травні, виповнюється 120 років від дня народження Президента Української Головної Визвольної Ради Кирила Івановича Осьмака і півстоліття від дня його загибелі у Владімірській тюрмі, а минулого року, в липні уся українська патріотчина громадськість відсвяткувала 65-ту річницю від дня створення УГВР. Було б зовсім доречним, зважаючи на героїчний пройдений шлях, присвоїти якраз Кирилу Івановичу Осьмакові звання Героя України, бо він того направду гідний.
Як писав у своємі листі Кирило Осьмак, із усім українським - вільним українським повітрям, ласкавим українським сонцем - "пройшло моє життя, і з цим піду в безповоротне плавання".
Прикметно, що прах підпільного українського Президента до недавнього часу покоївся на цвинтарі біля Владімірської політичної тюрми (Російська Федерація), однак в час, коли у Києві відбувалися події, названі політологами Помаранчевою революцією, Кирило Осьмак був з почестями перепохований у Києві на Байковому цвинтарі.
Однак, в самій Україні ще так мало знають, як "найважливіший факт політичної історії українського національного руху середини XX століття" - Українську Головну Визвольну Раду, так і про її Президента-героя, уродженця полтавських теренів Кирила Івановича Осьмака, який з московської тюрми (!!) у своєму листі від 12 серпня 1957 року до доньки писав:”...Люби свій край, люби Україно і в житті міцно тримайсь заповітів Великого Кобзаря...”.
Принагідно, закликаю і я вас: Любі українці, любімо ж і ми свій край, любімо Україну, тримаймося заповітів Великого Козбаря, як це робив все своє свідоме життя забутий Президент УГВР Кирило Осьмак, вірний син свого й досі ще знедоленого народу, патріот-державник, який відійшов у “безповоротне плавання” в засвіти, на Вічну ватру, якого ми просто зобов“язані повернути із забуття!
