Жителька Кобеляк надіслала до редакції листа, у якому відповідає нинішньому міському голові Олександру Копельцю на його статтю, розміщену в його газеті «Наше місто».
Для початку, трішки роз’яснень від редакції. Ця стаття є реакцією людини, згаданої в публікації, розміщеною на сторінках так званого інформаційного бюлетеня Кобеляцької міської ради «Наше місто». Та публікація має назву «Чому Боня поїхав», під нею стоїть підпис міського голови. У ній міський голова, у звичній для нього безпардонній і босяцькій манері класичного жуківського телепня, не маючи жодних доказів, м’яко кажучи, критикує людей, які дещо раніше насмілилися критикувати «Його Величність».
За логікою, люди, яких оббрехав Копелець, мали б написати і опублікувати відповідь у газеті «Наше місто», яку фінансують за рахунок коштів платників податків. Але це видання створювалося виключно із пропагандистськими цілями для оспівування існуючих та міфічних досягнень Олександра Копельця і словесної розправи із інакомислячими. Фактично власність усіх кобелячан була приватизована міським головою із мовчазної згоди безсловесних депутатів. Тому люди, яких опаплюжив Копелець, і змушені звертатися в «ЕХО». Нижче ми публікуємо статтю, яку написала мама на захист та підтримку своєї доньки, хоча, як раніше набрехав Копелець, (цитата): «…вона обікрала рідну матір і сестру…».
Отже, стаття написана жителькою Кобеляк Надією Авдієнко, мамою Анни Білаш:
— Міський голово!
Хто ти такий, що судиш чужих рабів? Лише Богові належимо ми, і його право карати чи милувати нас.
І чому ти в центрі свого інформаційного бюлетеня не помістив власне фото, замість верблюда, і не написав — перелюбник та брехун?
Дякуємо тобі за наклепи! Ними ми очищені будемо. Для нас, для нашої сім’ї, зовсім неважливо, як ти нас осудив та як на твою брехню реагуватимуть люди. Адже головний і єдиний суддя для нас — це Господь!
Ми тебе прощаємо. Хоча могли зовсім по-іншому відреагувати на твою характеристику простих грішних людей. А наше прощення посиплеться розжареним вугіллям на твою голову. Бо суди людські — це ніщо, у порівнянні із судом Істинного Судії.
Дуже давно, сотні років тому, поети та філософи Риму складали похвальні гімни імператору Нерону. Людей, які не підтримували це славослів’я, гнали і забивали, як ягнят, писали про них, як про останнє зборище. А потім, як свідчить історія, оспівуваний Нерон зник, як чорна тінь, а гнані, мучені, убієнні і до нашого часу восхвалені та возвеличені і вчать людей, як жити, терпіти, прощати та любити. Бо любов — то є найвища, найдосконаліша цінність.
Хто має розум, нехай розуміє.
