До порятунку медика, яка проживала в селі Кунівка, долучилися десятки односельців та інших добросердечних людей. На жаль, врятувати життя жінки, яка захворіла на пневмонію, не вдалося. Вона померла від ускладнень, обтяжених цукровим діабетом.
Ганну Шевченко в Кунівці знали всі — від малого до старого. Знали і дуже поважали. Адже вона була, за словами односельців, медиком від Бога. Для неї не було вихідних днів, не було неробочого часу. Ганна Олексіївна буквально «витягувала» людей з лабет смерті. Але її врятувати не вдалося.
Практично все свідоме життя Ганни Шевченко було пов’язане з медициною. Вона прийшла на роботу в Кобеляцьку центральну районну лікарню в 1984 році і з того часу й до останніх своїх днів лікувала людей. Дуже довго працювала в місцевому кунівському ФАПі, який по праву вважався одним з кращих у колишньому Кобеляцькому районі. Навіть після виходу на пенсію, Ганна Олексіївна продовжувала рятувати життя людей. У Кунівці всі знали, що до неї можна звертатися в будь-який час доби. На заслуженому відпочинку пробула зовсім недовго. Покликали працювати в місцеве відділення судово-медичної експертизи. Аж доки не захворіла.
9 грудня Ганну Шевченко госпіталізували в кобеляцьку лікарню. Рентген-знімок, зроблений напередодні, зафіксував двосторонню пневмонію. Зроблений пізніше тест підтвердив, що до неї призвів коронавірус.
Розповідає чоловік Ганни Олексіївни Михайло:
— Так, моя Аня рятувала людей, а її саму врятувати не вдалося. Ніби вже й «витягли» її, стан здоров’я стабілізувався. Але пневмонія зробила свою «чорну» справу. Мене врятувала від інфаркту, виходила після аварії, сотням людей допомогла. Важко, несправедливо. Але, видно, така доля.
У допомозі не відмовив ніхто
Михайло Шевченко говорить, що був просто вражений ставленням людей.
Він каже:
— От прийнято вважати, що зараз люди зачерствіли серцем, думають лише про себе, ніхто нікому й шматка хліба не дасть, не кажучи про іншу допомогу, не пам’ятають добра. Це — неправда. Я був просто в шоці від того, як усі без виключення люди, котрі знали про хворобу Ані, намагалися їй допомогти. Виникла необхідність у терміновому придбанні дуже дорогих медикаментів, то піднялося все село. Пішли по хатах, і люди давали, хто сто гривень, хто двісті. Звернувся я до Анатолія Таранушича, як до представника «Добробуту», то він усі справи відклав і оперативно домовився, щоб нам за оренду паїв наперед заплатили. Вихідні були, празники, але люди на це не зважали, всі мобілізувалися, аби допомогти. Син у мене священик, то владика Федір як дізнався, одразу дав солідну суму грошей. Ліда Чепурко та інші однокласники велику суму зібрали, колега по роботі Олександра Єрмолова всіх, кого могла, на ноги підняла, працівники РДА, де донька працює, одразу відгукнулися. Не зможу навіть усіх благодійників назвати. Можливо, декого й не знаю. Але знаю, що люди в нас добрі й сердечні, у біді нас не покинули. Уже як Аня померла, приходили і цілували їй руки. Я просив людей цього не робити, коронавірус же, але вони не слухали. Необхідну суму на ліки зібрали. А це десятки тисяч. Думаю, зібрали б і більше, аби було потрібно. А вже лікарі наші. Як би і хто їх не гудив, але я бачив, як вони працюють, як вони намагалися з усіх сил врятувати Аню. Лише добрі слова подяки можу сказати про нашого сімейного Івана Юрченка, про працівників лікарні Олександра Біденка, Сергія Хорішка, Аллу Коваленко. Вони дійсно лікарі, дійсно медики, такі, як була наша Аня. Ніхто з них не боявся, не вагався, всі робили все можливе для порятунку колеги. Але хвороба була сильнішою.
Жителька Кунівки Ніна Сухорук була однією з тих, хто збирав кошти, ходячи по селу від хати до хати.
Вона згадує:
— Я коли дізналася, що Аня в біді, й секунди не думала. Дарма, що самій більше восьми десятків, почала ходити по селу, збирати гроші на ліки. Знаю ж, що й вона таке б робила. Оце згадую Аню і плачу. На кого вона нас покинула, кого ми не вберегли. Не знаю, чи буде в нас тепер такий фельдшер. Вона мого діда сім років витягувала. А мене… Та тут півсела їй життям завдячують.
Гарік Манукян — один із тих, хто буде вічно зберігати вдячність Ганні Шевченко.
Чоловік розповідає:
— У нас в сім’ї мало горе не трапилося. Дитині було три місяці, вона вдавилася і почала задихатися. Я Аню набрав. Вона одразу прилетіла, допомогу надала, потім на своїй машині дитину в лікарню відвезла. Самі розумієте, таке не забувається ніколи. Не було в неї такого — «я зайнята», «почекайте», «звільнюся, приїду». Людина в біді, людині погано — і Аня мчить на допомогу. Отакі аби всі були медики.
Михайло Шевченко згадує, які в них плани були з покійною дружиною. Каже, що вона любила поратися на городі, пишалася тим, яку смачну і велику картоплю вирощує. Встигала і йому допомагати вести маленький бізнес.
Зітхає і каже:
— Ви знаєте, не потрібно тепер нічого. Але тягтиму в пам’ять про неї. Одне зараз сил жити додає — пам’ять про неї і про те, як допомагали люди. Ще раз від щирого серця дякую всім названим і неназваним благодійникам. Може, когось забув, когось не згадав. Але вищий Суддя все бачить і всіх пам’ятає. Спасибі вам, люди добрі!
Поховали Ганну Шевченко в Кобеляках на Підгорянському кладовищі.
