У минулій редакційній статті була піднята завжди актуальна і завжди болюча тема земельних відносин в Україні. А конкретніше — у окремо взятій Кобеляцькій громаді.
Важко однозначно сказати, чи всі зрозуміли черговий «меседж», зрозумілішою мовою — «посил», тієї редакційної. Він, той меседж, теж був традиційним і повтореним у десятий, а то й у сотий раз.
Йшлося про те, що за свої права необхідно, перш за все, боротися самостійно. Надто, коли мова йде про землю, останнє ще не «доділене» і не «захапане» майно в Україні, котре одночасно є й вічним знаряддям виробництва та можливістю отримувати постійний непоганий прибуток.
І от, коли мова йде про землю, яка одноразово чи із року в рік приносить чималий прибуток, годі й сподіватися на якусь міфічну справедливість, рівний доступ до цього нібито народного ресурсу та інші нісенітниці.
Гроші, гроші і ще раз гроші. Таким є девіз того шаленого часу, у якому всі ми із вами живемо. І можливість їх отримання миттєво перекреслює вимоги закону, здорового глузду, біоценозу, надто, декларативного документу під назвою Конституція.
Можна довго й нудно ремствувати із цього приводу, скреготіти зубами і сподіватися на милість Божу чи «сильних світу цього».
Можна сподіватися ще й на нову революцію, прихід доброго царя чи якогось місцевого супергероя.
Але то все — марна трата часу. Не допоможуть ні Зеленський (до речі, щось його давненько не кликали на мітингах «за справедливість»), ні місцеві «борці» з усіма режимами. Не допоможе й газета «ЕХО», і автор цієї статті.
І не тому що не хочемо чи не можемо. І хочемо, і можемо.
Але в тисячне повторю: допомогти можна лише тому, хто діє сам і потребує лише підтримки. У всіх інших випадках, результату не буде.
І от після виходу в світ тієї редакційної, пролунало кілька нових дзвінків. Цього разу люди представлялися. Проблеми у них схожі: забирають землю, якою вони користувалися, і віддають комусь невідомому.
Та цього разу люди, які телефонували до редакції, заявили про свою готовність діяти. А саме — викликати для дачі пояснень чиновників типу Копельця (а вони, люди, мають на це право, протестувати і навіть перекривати дороги). Напевне, таки допекло. Допекло жителям Сінного, Іванівки, багатьох інших названих і не названих населених пунктів.
От це вже щось. Якщо все відбудеться, звичайно. Це вже дія. І завданням редакції буде розповісти про неї, про вимоги і потреби людей.
І ми це зробимо, можете не сумніватися.
Як можете не сумніватися і у досягненні потрібного людям результату. Можливо, не 100-відсоткового… Та все ж.
Давно було сказано «Борітеся, поборете». Поборете, тільки пам’ятайте ще один чудовий вислів «Не вір, не бійся, не проси».
