Саме стільки «чистого» прибутку можна отримати «на коло» із одного гектара місцевого чорнозему, зоравши його і посіявши соняшник, пшеницю або кукурудзу. Буває й більше, якщо урожай хороший і ціни на збіжжя високі. Щоправда, буває й менше, якщо власнику не чорнозем, а пісок дістався. Але в середньому аграрії на згадану суму прибутку «витягують».
Воно то зараз триста доларів, або по курсу щось близько восьми тисяч гривень, не такі вже й «шалені» гроші. Але на дорозі, у будь-якому разі, не валяються.
А якщо таких гектарів сто? А якщо тисяча? А може бути й десять тисяч.
У результаті, власник отих тисяч гектарів «ризикує» стати доларовим мільйонером. Із усіма з цього витікаючими наслідками. Читай — дорогими машинами, квартирами у всіх великих чи малих містах, поїздками за кордон. А головне — із відчуттям переможця, господаря життя, повелителя Всесвіту сільського масштабу. Ще з десяток років тому ти був фермером Саничем чи Макаричем, а сьогодні ти —пан. Перед тобою схиляють голови. Можуть і на коліна стати. Так, можливо, поза очі клянуть і ненавидять. Але то — від заздрощів.
До 2021-го року в саничів та макаричів була в цьому житті лише одна проблема. Яка? А дефіцит землі. Її ж, землю, як відомо, не виробляють. І розпоряджатися нею вони не могли. Ну «порішати» трішки через сільради та усякі там геокадастри можна було завжди. Але ключове слово тут «трішки».
Аж ось настав 2021-й рік. Рік апогею українських рехворм. Почала продаватися земля сільськогосподарського призначення. Вона то й раніше продавалася, але знову ж — «трішки».
І водночас із запровадженням вільного ринку землі залишилася опція її безкоштовного отримання. А це — джекпот!!! Такого більше не буде ніколи. Від слова «зовсім». Адже, крім землі, в Україні продавати вже нічого. Усе інше давно продали. У тому числі, й розум, честь і совість. Уточнюю — у цьому випадку мова йде не про заборонену нині політичну партію. Хоча, відверто кажучи, комуністи виглядають ледве не ангелами, у порівнянні з нинішніми. У всякому разі, якщо говорити про керівників тут, на місцях. Щоправда, тут, знову ж, необхідно згадати, що більшість теперішніх панів ще років тридцять-сорок тому були комуністами.
І от зараз пани на місцях мають все, а точніше, мають головне — доступ до землі, яка вже залишилась нерозподіленою. А оскільки вони чудово знають про оті триста доларів із гектара і не менш чудово розуміють, що більше ту землю не вироблятимуть, то й користуються нагодою. Читай — розорюють Україну. Розорюють у обох сенсах.
І от зараз ми спостерігаємо безпрецедентне розорювання України, яке своїм неминучим результатом матиме розорення. Сьогоднішні триста доларів із гектара затьмарюють і честь, і совість, і, тим більше, розум.
Телефонують із сіл. Пропонують приїхати і подивитися, що відбувається.
Їду в Колісниківку. Поряд із селом, практично на березі річки, готують до розорювання луки. А перед цим викорчовують дикорослі кущі та дерева і згортають їх ледве не в річку Кобелячок. Норми відстані у 25 метрів від межі майбутньої ріллі до водойми майже ніде не дотримуються.
Телефонують із Ганжівки. Розповідають, що там трактори підбираються до сільського цвинтаря. Кажуть, що вже й футбольне поле розорали.
Їду в Ганжівку. Так, до цвинтаря вже підібралися. Футбольне поле не розорали, стоїть у височезних бур’янах. Але то, певно, лише є справою часу. Розорють, не може ж такий ласий шматочок землі пустувати. А в футбол у селі все одно вже ніхто не гратиме.
Коли черга футбольного поля?
Розоривши і розоравши луки та болота, можете не сумніватися, розорють і сільські цвинтарі. А далі — й самі села. У окремих, поодиноких випадках — разом із людьми. Люди ж у цій державі не потрібні. Потрібні 300 доларів із гектара.
Спеціально не згадую про ті масові випадки коли в людей забирають землю, якою вони десятиліттями користувалися, але не встигали виготовляти документи. Є червоний державний акт? Ну й що? 300 доларів — набагато вагоміший «документ».
Звичайно, свавілля із землею на місцях можна легко зупинити. Достатньо проявити волю до цього на рівні держави.
Тут можете вже сміятися. Адже воля тієї сучасної української держави, яка називається центральною виконавчою владою, якраз і направлена на розорювання. І ніхто ж цього навіть не приховував. Вам же казали, що будуть продавати землю? Казали. Ну тепер і отримуйте по повній програмі. Ні, ще не по повній, далі — буде.
Так що держава порушників закону карати не буде. Там, «у державі», свої саничі і макаричі засіли. Вони теж виключно про долари думають.
Покарає природа. Вона вже карає. Адже катастрофічні темпи зміни глобального клімату є найвищими саме в Україні. І, якщо нічого не зміниться, то навіть саничі з макаричами не встигнуть до кінця насолодитися владою та грошима. Уже при їх житті не буде трьохсот доларів з гектара. У безводній пустелі соняшник і кукурудза не ростимуть.
Чи є надія на краще? Звичайно, є. У мене особисто вона більш містична, аніж раціональна.
Знаєте, є в цій державі люди, які не думають про 300 доларів із гектара. Вони взагалі до грошей байдужі. Їм інше болить.
Колись уже писав про Олю Гуру із Малина, яка десятиліттями збирає сміття в лісі. Писав про людей, які опікуються бездомними тваринами. А про існування багатьох подібних сподвижників навіть не знаю.
Так от, вони продовжують це робити. І може так статися, що на невидимих вагах Природи шляхетність оцих одиниць переважить 300 доларів із гектара. Або ж хоча б урівноважить. Більше сподіватися немає на кого.
P.S. А, ну можете ще Зелю погукати.
