На території Кобеляцької громади лише одна людина зареєстрована, як бездомна. Зараз вона — у небезпеці.
До редакції зателефонували. Дзвонив один із підприємців з числа тих, хто торгує на кобеляцькому ринку м’ясопродуктами. Чоловік попросив:
— Приїдьте до нас на ринок і сфотографуйте, як людина в картонній коробці живе.
…Пам’ятаю, як у дитинстві читав у радянських газетах статті на кшалт «Нью-Йорк — місто контрастів», у яких журналісти-міжнародники розповідали про те, як у США бездомні люди в будь-яку пору року живуть у картонних коробках на вулицях цього та інших міст. Звичайно, у ту епоху перевірити достовірність поданої інформації було практично неможливо.
Це зараз уже маю товариша, який з пару десятків років живе і працює в тому ж Нью-Йорку і розповідає, що там відбувається в реальному житті. І от він говорить, що й зараз у відомому всьому світу мегаполісі сотні, а може й тисячі людей живуть у картонних коробках.
Каже:
— Сам розумієш, грошей у Штатах багато, вони їх друкують. Тому й вистачає на все і для всіх, у тому числі й на систему соцзахисту. Вона тут — на найвищому рівні. Але я сам не раз і не двічі був свідком, як людям виділяли соціальне житло. Сьогодні йому дали ключі від квартири, а завтра він знову на вулиці в картонній коробці. Бо він так хоче жити.
Але Бог з ним, із Нью-Йорком та його безхатьками. Ми живемо в Кобеляках, і у нас, на щастя, не так багато бомжів, котрі стали такими в силу обставин чи за власним бажанням. Тому повідомлення про людину, яка посеред Кобеляк, взимку, живе в картонній коробці, сприймається, як сенсація.
…Ринок. М’ясний відділ. У одному із закапелків приміщення велика картонна коробка. Із неї стирчать ноги. Там — людина. Ноги рухаються. Жива. Доки налаштовую фотоапарат, людина просинається і вилазить із свого «житла». Це — жінка. Вона щось нерозбірливо бурчить і йде геть.
Продавчині з ринку починають розповідати:
— Це — Лідочка. Лідія Антонівна. Їй років вісімдесят. Ми її знаємо. Та її всі знають. Оце останні кілька днів вона тут живе. Ми її годуємо, одяг даємо. Собак рятуємо, а тут — людина. Але ж, зима, морози скоро вдарять. Замерзне ж. Вона й так вже кашляє.
Одна із жінок-продавців резюмує:
— Куди влада дивиться? Де соцзахист? За що вони гроші отримують? Погодьтеся, це — неподобство, що в центрі Кобеляк людина в картонній коробці живе. Потрібно ж щось робити. У нас же два інтернати є. Ми чули, що її возили в Полтаву «на топольки» (від редакції: Полтавська обласна клінічна психіатрична лікарня ім. О. Ф. Мальцева), а її там не прийняли, бо паспорта і коду немає. Ви ще сходіть до дівчат із кафе «Світанок», вони про неї багато знають.
Співробітниці кафе «Світанок», що на території ринку, у свою чергу розповіли:
— Ну те, що Лідою Антонівною не займаються соціальні служби — це неправда. Ми туди повідомили, так дівчата звідти і вночі дзвонять, питають, що з Лідочкою. І приходять сюди щодня, як на роботу. Знаємо, що їй зараз роблять паспорт. Знаємо й те, що вона цього не хоче. Сама казала: «— Як зроблять паспорт, так в дурдом і відправлять.» Так, у неї проблеми із психікою. Але ж потрібно її кудись помістити, інакше ж замерзне взимку.
Ніла Сулима, яка виконує обов’язки директора центру надання соціальних послуг Кобеляцької міської ради, підтверджує:
— Так, у цієї жінки немає ні паспорта, ні коду. Так, вона інвалід з дитинства. Має психічні розлади. Так, без паспорта і коду її жоден заклад не приймає. Куди ми вже тільки не зверталися — і в державні установи, і в приватні. Державні не беруть, бо немає документів, приватні — через її вік. Людині вісімдесят років. Хоча впевнена, що аби в неї була земля чи інша власність, то приватники взяли б. Жила вона колись у селі Підгора, у так званому «колгоспному» будиночку. Але зараз і будівлі тієї немає. Що ми робимо зараз? Про ситуацію з Лідією Антонівною знають усі — і в міській раді, і в лікарні, і директори спеціалізованих інтернатів. Усі діють. У лікарні її б може й прихистили на період, доки документи виготовлять, але ж там карантин. Але наголошую, всі посадовці в межах своїх повноважень і можливостей роблять усе, аби жінку швидше оформити в спеціалізований заклад. Через днів десять буде готовий паспорт і код. Потім у Полтаві дадуть направлення, і оформимо Антонівну в Ліщинівський інтернат.
Директор названого закладу Анатолій Шкарбан про ситуацію теж знає. Він пояснює:
— Як тільки-но буде видана путівка до нас у заклад, ми людину приймемо миттєво. А без цього я не маю права помістити в інтернат.
Звичайно, виникає риторичне запитання: «А куди ж усі дивилися раніше?»
Та облишимо пошуки винних. Не зовсім той випадок. Людина таки дійсно хвора. І без документів. І на вулиці. Критикувати за це когось… Можна, звичайно. А ви б прихистили таку людину в себе вдома? На місяць, доки документи оформляють.
Раніше, «при совєтах», такі питання дійсно вирішувалися набагато швидше. Ніхто б нікого не питав, і «захурчала» б Лідія Антонівна навіть без її згоди в дурдом. Або просто міліціонери тихенько вивезли б за межі району.
Зараз питають згоду, оформляють купу «бумажок». Але людина залишається на вулиці.
Взагалі, за словами Ніли Сулими, в установі, яку вона очолює, просто немає приміщень, де б люди, які залишилися без житла, могли б перезимувати. Сектор обліку бездомних є, а житлової площі немає.
А взагалі, зараз у Кобеляках зареєстрована лише одна бездомна людина. Це — Лідія Антонівна.
