Від редакції: ми продовжуємо серію публікацій, у яких автори, точніше, автор, нагадують широкому загалу про історію нашої малої батьківщини. Щиро сподіваємося на співпрацю з іншими місцевими краєзнавцями та істориками. І не лише кобеляцькими. Адже своя унікальна історія є і в Біликах, і в Перегонівці, і в Світлогірському, і в інших великих та малих населених пунктах двох громад. Матеріал, розміщений нижче, уже публікувався раніше в газеті «Колос». Але сподіваємося, він запам’ятається і читачам «ЕХО».
…Бажання написати про кобеляцькі водяні млини визрівало вже давно, але постійно було відчуття, що не маю достатньої кількості матеріалу та інформації на цю тему. Думаю, що написати повну історію млинарства в Кобеляках нереально, а от розвіяти деякі міфи і домисли можна. Перше питання, яке хотілося б з’ясувати, скільки взагалі водяних млинів було закріплено за Кобеляками. У різний період та за різними джерелами, кількість різна.
У книзі «Історія міст і сіл УРСР» (1967 рік) сказано, що, за даними 1722 року, на річках Ворскла і Кобелячка було 15 постійних і весняних водяних млинів на 16 каменях та на 9‑ступних колесах для переробки борошна і круп. Кобеляцький сотник володів 4 найбільшими млинами. Дрібні млини належали козакам і міщанам, які платили «на гетьмана» по одній бочці на рік. А в енциклопедичному довіднику «Полтавщина» 1992 року значиться 25 млинів. Кобеляцький історик Євгеній Копилець вважає це помилкою. Можливо, у типографії переплутали 15 і 25.
Учитель географії Кобеляцької СШ № 1 Пищита І. Л. у своїй історичній праці писав, що в Кобеляках на річці Ворскла працювало 7 водяних млинів.
А ось інший кобеляцький краєзнавець, ветеран праці і Вітчизняної війни Олександр Ільяшенко, у 2004 році про млини писав наступне: «На р. Ворскла діяло 6 водяних млинів, це: на Подолі (вул. Островського) — 3 млини, на Гатищі — млин Упиря і млин Карнауха. І останній, Мусієнка, діяв за залізничним насипом. Майже всі вони були зруйновані в 1943 році».
Особисто мені вдалося більш-менш точно довідатися про розташування семи млинів на річці Ворскла і одного на Кобелячці.
Із Ворсклянських млинів верхнім по течії був млин Босого між пляжем Культурський і газовою трубою. Коли припинив своє існування, не відомо, але задовго до війни.
На Рибалках по вулиці Островського були не далеко один від одного два млини. Один із них, на три колеса, належав єврею Дуведу. Його ще називали орендаторським. Млин орендували одразу три сім’ї: Галушки, Луценки і Рибалки. Кожна з родин мала по колесу. Ці сім’ї переїхали в Кобеляки в 1910 році із села Панське нинішньої Черкаської області.
Поряд стояв млин Кучера. Млин Дуведа згорів у часи колективізації, а Кучерів був націоналізований і дожив до 1964 року. Але і його комуністичні невігласи не пожаліли.
Історію цих двох млинів чудово написала Наталя Дрюк (у дівоцтві — Рибалка, за мамою — Галушка), онука одразу двох орендарів.
Ще нижче по течії на повороті, там, де берег зміцнено гранітним камінням, стояв млин Упиря. Звідси і назва Упирева яма. Інформація про нього відсутня. Нижче Заїківського пляжу стояв млин Карнауха, який працював і в 50‑ті роки ХХ-го століття та виконував функції гідроелектростанції.
Зі слів старожилів, між млином Упиря і Карнауха був ще якийсь млин, про який мені нічого не відомо.
За Мальованкою і насипом на старому Ворсклищі був млин Мусієнка, який був спалений під час відступу німецьких військ.
На Кобелячці, як я вже згадував, стояв млин Бабенка. Він припинив свою роботу до революції на самому початку ХХ-го століття через обміління річки. Палі від його греблі були вириті під час розчистки цього плеса. Дякуючи нумізматичним знахідкам, можна впевнено констатувати, що цей млин був збудований аж у ХVII столітті.
Згадує Наталія Дрюк
Спогади онуки одразу двох орендарів Наталії Йосипівни Дрюк (у дівоцтві — Рибалка, за мамою — Галушка).
«Старший, про кого я чула, — Семен Савостіянович Галушка.
Родом із села Панське Черкаської області (нині затоплене).
Займався тим, що ремонтував млини. Він і напитав у Кобеляках подібну споруду, котру здавали в оренду. Точне ім`я власника не знаю, говорили, що то був єврей Дуліт.
У 1910 році в Кобеляки переїхали три сім`ї із села Панське:
Данило Семенович Галушка з дружиною Анною Іванівною,
Лука Васильович Рибалка з дружиною Агафією Давидівною,
Андрій Луценко з дружиною Прасковією Семенівною (у дівоцтві — Галушка).
Спочатку жили такою собі комуною, у одній старій хаті три сім’ї. Потім розбудувалися, обжилися, завели господарство, народили дітей. За ними закріпилося прізвисько — орендарі.
У млині кожна родина мала по колесу.
Данило Галушка мав синів Івана, Григорія, Михайла, Федора та дочку Ганну. На млині працював лише Іван. Інші виїхали з Кобеляк чи займалися іншими справами.
Лука Рибалка мав синів Йосипа, Івана, Василя та дочку Авдотью. На млині працював його зять Антон Артемович Іванов.
Андрій Луценко мав синів Івана, Романа, Дем`яна та дочок Олександру та Єлизавету.
Млин забрали під час колективізації до колгоспу, але на зуміли використати із належною користю. У результаті, він згорів.
Мої діди не були розкуркулені лише тому, що млин не був їх власністю. Як відомо, вони його орендували. Чи викупили діди млин, чи ні, достовірної інформації немає. Принаймні, отого першого власника в Кобеляках більше не бачили.
До нашого часу залишились палі в дні та шматок загаченої греблі. І до сьогодні у рибалківському березі небезпечно купатися, адже там річка дуже глибока. Мені мій батько Йосип Лукич Рибалка показував фото з цим млином. Але фото було надто розмите. На цьому млині мололи борошно та валяли сукна.
Приблизно до 1964 року в Кобеляках зберігся інший млин, Кучерів.
Кучер був власником свого млина, людиною заможною. (до речі, він був хрещеним моєї мами Ганни Данилівни Рибалки (у дівоцтві — Галушка). Кучера в час колективізації розкуркулили. Усе його майно забрали, а самого вивезли на піски і кинули там конати. Він застудився і скоро помер. А от млин працював до 1963 чи 1964 року.
Його розібрали на дрова, безжально знищивши пам`ятку архітектури та виробництва минулого століття. Ні в Києві, ні в інших містах по музеях я водяного млина з нижньою подачею води не знайшла».
