З майстром спорту, одним із засновників Дня Млина в Кобеляках, Костянтином Котом ми познайомилися на цьому унікальному святі. Для нього — це свято душі, радість зустрічі з юністю, з тим, що дороге серцю.
— У мене звичайна біографія, — почав розповідь Костянтин Кот. — Народився в Кобеляках, на Покрівці. У родині троє дітей, я — найменший. Батько працював бухгалтером у міськраді, на швейній фабриці. Мама — домогосподарка. Ще хлопцем бігав дивитися, як будується Гришине — Рівненська залізнична дорога. Землю для насипу тоді возили тачками, возами. Багато людей, які працювали на будівництві цієї дороги, були з Росії. Вони квартирували в місцевих мешканців. На жаль, ця залізниця (Гришине — Павлоград — Новомосковськ — Кобеляки — Золотоноша — Канів — Фастів — Житомир — Новоград — Волинський — Рівне) так і не була введена в експлуатацію.
У 1955 році Костянтин Кот закінчив Кобеляцьку середню школу № 1. Вищу освіту отримав у Київському інституті харчової промисловості за спеціальністю інженера-механіка машин харчової промисловості.
— У студентські роки, — продовжує ділитися спогадами Костянтин Олексійович, — займався класичною боротьбою. Виконав норматив майстра спорту. Усе життя захоплювався також водним туризмом, зимовими видами спорту, футболом, підводним плаванням. Ще зі студентських років долучився до туризму. Багато подорожував. Карелія, Кавказ, Карпати… Буковель тоді ще не був розбудований. У якийсь час я мав прийняти рішення: спорт чи фах. Мені вдалося поєднувати обидва напрямки. За життя, із друзями, пройшов сотні туристичних маршрутів. Залучив до спорту і туризму свого племінника, майбутнього футболіста, тренера, директора дитячої спортивної школи Віктора Мальцева.
Працював конструктором у науково‑дослідному інституті водного господарства. У той час велика увага приділялася меліорації. Робота подобалася. Пам’ятними для мене є події, пов’язані з перебуванням у Криму, де часто був у відрядженні, виконував різноманітні інженерно-будівельні роботи. Це були роки величезних капіталовкладень, будувались канали, водосховища. Бо без води степова частину Криму — це пустеля, безлюддя. Україна багато вклала коштів у соціально-економічний розвиток цього регіону.
Костянтин Олексійович, згадуючи роки своєї юності, розповів про артіль «Квітка», який був у Кобеляках, на вулиці Короленка. Майстрині-вишивальниці з цього трудового колективу намагалися своїми виробами перевершити знаних вишивальниць із Решетилівки, слава про яких линула далеко за межі Решетилівського району і навіть Полтавщини. Поряд з «Квіткою» була і швейна фабрика. Згадав наш земляк і «Лозоартіль», машинно-тракторну станцію, артіль «Ход», де виготовляли вози.
— У 1942 році на річці Ворскла був великий паводок, позатоплювало значні території на 3–4 кілометри від основного русла річки. Ми жили на вулиці Червоноармійська, у будинку 19 (нині Покровська, а в роки фашистської окупації ця вулиця мала назву Німецьких збройних сил). Із затоплених місць німці вивозили людей, тварин, — згадував Костянтин Кот.
— Не шкодую ні про що, — наголосив на завершення нашої розмови 84‑річний Костянтин Олексійович. — Було багато цікавого в житті. Маю хорошу бібліотеку. Але вона дещо менша, ніж у мого друга дитинства, земляка Анатолія Івановича Хоменка. Він більше любить філософські книги, а я — фантастику.
Бажаю своїм землякам миру, щастя, здоров’я. А ще — щоб наша Ворскла стала такою ж повноводною, чистою, якою була в роки моєї юності. Спасибі Борису Савичу Попрузі за ініціативу і зусилля з організації щорічних зустрічей земляків у Кобеляках. Висловлюю вдячність також Кобеляцькому міському голові Олександру Копельцю за активну підтримку проведення Свята Млина.
