Війна є явищем у всьому негативним. Від неї нікому не стає краще. Десятки, якщо не сотні тисяч українців після віроломного вторгнення рашистів втратили практично все у своєму житті. У тому числі — і власні оселі. І зараз вони переїжджають з рідних для них місць, зокрема, в Кобеляки.
За місяць війни через Кобеляцьку громаду проїхали десятки тисяч українців із Харкова та області, Охтирки, містечок і сіл на Донбасі. Тисячі знайшли притулок у нашій громаді.
А наші земляки, у своїй більшості, виявили справжню людяність, намагаючись прихистити інших українців, котрі потрапили в скруту.
Розповідь чоловіка, який займається пошуками житла та розміщенням біженців:
— Було це пізно ввечері. Майже опівночі. Телефонний дзвінок. Питають житло. Пояснюю, що вже дуже пізно, я ліг спати і навряд чи знайду. Потім запитую:
— А де ви?
— Та у вас під двором стоїмо.
Виходжу. Молода сім’я з дитиною. Хлопчику років п’ять, як моєму. Ще раз пояснюю людям ситуацію. А вони мені й кажуть:
— Ну, ми побудемо в машині, хоча б дитину візьміть.
І дають мені цього хлопчика із рук в руки.
Зізнаюся чесно. Я, дорослий дядько, заридав, як дитина. Звичайно ж, завів їх у хату, постелили на підлозі. Глянув на дитину, а в неї лише обличчя протерте від пилюки. Вони ж кілька днів у підвалі сиділи.
Десятки жителів обох громад активно увімкнулися в питання вирішення проблем, так званих внутрішньопереміщених осіб. У народі — біженців. Таких людей у Кобеляках, Біликах, Бутенках інших населених пунктах обох громад дуже багато. Рахунок йде на тисячі. Ще більше людей проїхали через нашу територію транзитом, зупиняючись тут на день-два.
З перших днів жителі Кобеляк на суто волонтерських засадах почали шукати біженцям житло. Велику і дуже позитивну роль тут зіграв кобелячанин Мирослав Муха, який створив у Вайбері спеціальну групу для пошуку бажаючих розмістити біженців. За допомогою цієї спільноти люди можуть запропонувати житло, а переселенці — його знайти.
Одними з перших, хто почав розміщувати переселенців, стали працівники хлібоприймального підприємства в Бутенках. Вони буквально за день підготували адміністративні приміщення для прийому людей.
Розповідає Альона Козуля, співробітниця підприємства:
— Ми побачили у Вайбері оголошення про пошук житла. І запропонували свою допомогу. Для переселенців ми облаштували величезний актовий зал на третьому поверсі та кілька адміністративних кімнат на першому. У нас є і душ, і туалети, і кухня.
За словами Альони, діяли вони самостійно, не чекаючи команди з Києва. Усі документальні питання лягли на плечі заступника директора підприємства Лариси Величко. Зрештою, вона отримала офіційний дозвіл з Києва. Хоча до цього моменту на хлібокомбінаті вже жили десятки людей. У основному — харків’яни, які фактично втратили житло.
Альона Козуля продовжує:
— Я приємно вражена самовідданістю та милосердям як працівників нашого підприємства, так і жителів Бутенок. Ми всі працювали, готуючи приміщення в якомусь небувалому пориві, а жителі села і вдень, і вночі несли й везли продукти харчування, одяг, ліжка, постільну білизну. Багато людей забрав до себе на підприємство наш сусід, фермер Іван Стрюк.
Зараз у притулку, організованому на комбінаті, постійно проживають близько тридцяти осіб. Це люди, яким уже нікуди повертатися і нікуди їхати далі. Набагато більше переселенців, проживши кілька днів, їдуть далі — на західну частину України або за кордон.
Якщо в перші дні волонтери з комбінату працювали самостійно, то зараз їм постійно допомагають як Білицька селищна рада, так і підприємство «Добробут». Вони забезпечують притулок продуктами. Фермер Владислав Скрильник привозить свіже молоко.
Альна говорить:
— Ми вже помітили, що переселенцям для того, щоб оговтатися від шоку, потрібно десь чотири дні. Ми спочатку їх навіть чіпати побоюємось. А вони в основному мовчать. Потім шок минає, діти йдуть і записуються на навчання в нашу Бутенківську школу, дорослі — шукають роботу. За допомогою переселенців ми вже і клумби до весни підготували, і порядок зразковий на території навели.
Згадує Альона і один кумедний випадок, пов’язаний із переселенцями. Вона розповідає:
— Ви ж знаєте, люди в містах тримають вдома домашніх тваринок, у основному, котів і собак. І під час евакуації беруть їх із собою. У один із днів у нас жили шестеро котів, чотири собаки і один кролик. А одного кота, якого люди просто загубили в Харкові, їм у Бутенки привезли сусіди, які виїжджали пізніше.
Через ліцей пройшли п’ятсот переселенців
Іншою установою, що стала тимчасовим прихистком для переселенців, став Кобеляцький ліцей Полтавської обласної ради (колишня школа-інтернат).
Розповідає директор закладу Валентина Шпорт:
— Скільки в нас жило людей? Точної кількості я навіть не знаю. Але не менше, ніж п’ятсот. Взагалі ми можемо одночасно прийняти 130 чоловік. Спальні кімнати в нас були завжди. Ліжка то пристосовані для дітей, але на них можуть спати і дорослі. Їсти для людей готують наші працівники, організоване дворазове харчування. Продуктами забезпечує міська рада. Багато в нас діток. Вік — від півтора року до 16‑ти. Для них організований навчальний процес. Дорослі прибирають територію. Люди ходять у спортзал, займаються на тренажерах. А ми їм допомагаємо, чим можемо.
Співробітниця Кобеляцької міськради Альона Ломакова повідомляє, що станом на 29 березня в громаді зареєстровано більше тисячі внутрішньопереміщених осіб. Заступник білицького селищного голови Ігор Федь говорить, що в них живуть 826 чоловік.
