Війна, яку розпочала рашистська федерація проти України, на наших очах змінює свідомість більшості людей, розвінчує одні міфи і створює інші ідеали.
Згадаймо лозунг однієї з політичних сил перед виборами 2019 року — «Армія. Мова. Віра». Тоді ці слова сприймалися багатьма людьми, не буду лукавити, і автором цих рядків, теж виключно як виборчий слоган. А багато людей, у тому числі і високопоставлених чиновників, таких, приміром, як голова Закарпатської облдержадміністрації Москаль, навіть критикували авторів цього лозунгу, вважаючи, що вони прагнуть розколоти українське суспільство.
І в результаті, на виборах переміг інший політик, який не надавав вирішального значення армії, мові та вірі. Думаю, всі, хто має пам’ять, ще не забули, що Володимир Зеленський навіть обіцяв сісти за стіл перемовин із путіним.
Не збираюся зараз критикувати Зеленського за це. Адже щиро вірю, що він тоді керувався банальною політичною наївністю. Не будучи до цього жодного дня у владі, Зеленський, на відміну від Порошенка, не мав доступу до державної таємниці, не міг читати секретні аналітичні матеріали українських та закордонних спецслужб.
І ось настав трагічний день 24 лютого. І все змінилося. І Зеленський вже чітко усвідомлює, що армія, мова та віра таки мають вирішальне значення. А про Москаля, який критикував Порошенка, вже всі й забули. А на офіційній сторінці колишнього голови Закарпатської ОДА вже видалені більшість його відеоінтерв’ю. У тому числі і ті, де він критикує згаданий лозунг.
А в звичайному повсякденному житті помічаю одну вельми красномовну тенденцію.
Якщо раніше, до 24 лютого, багато україномовних українців, у тому числі і автор цих рядків, у розмовах із російськомовними співгромадянами свідомо чи підсвідомо переходили на «язик», то зараз усе відбувається навпаки. Уже російськомовні намагаються нехай і недолуго, але говорити українською. Або, ніяковіючи, перепрошують за те, що не вміють спілкуватися солов’їною. І це при тому, що ніхто їх під час розмови ні до чого не примушує, бо не критикує, тим більше, не ображає.
Адже факти — річ уперта. І практично неможливо зараз сприймати російську не як мову загарбника. І люди це розуміють. Принаймні ті, хто не втратив здатності мислити логічно.
І так буде довго. Якщо не вічно. Думаю, ще всі пам’ятають, як ветерани Другої світової війни, м’яко кажучи, недружелюбно сприймали німців. Для них не існувало великої німецької культури, не було мови Гете, Шіллера чи Германа Гессе. Не було музики Бетховена чи Баха. Для них німецька мова, німецька культура були мовою Гітлера, мовою есесівців та наглядачів у концтаборах. І вже на державному рівні всі помирилися, і німці давно покаялися і визнали свою провину перед людством, але в солдатів на підсвідомому рівні залишалася ненависть.
Так буде і зараз. І ще дуже довго, якщо не вічно, вся так звана російська культура в купі із Достоєвським, Пушкіним та Толстим будуть сприйматися, як культура агресора. Їх знатимуть, як авторів, котрі писали мовою путіна.
До речі, ті нечисленні адекватні люди, яких важко назвати росіянами, радше — мешканцями території, на якій розташована рашистська федерація, чітко усвідомлюють, що саме так і буде. Вони розуміють, що українці мають право на ненависть до них. Навіть до тих, хто ніколи не підтримував цю війну, ніколи не підтримував рашистського фюрера та його людиноненависницьку політику.
Навіть до світлого і чесного Володі Котлярова, лідера єдиного на тій території справжнього рок-гурту, який ще в 2017 році написав і заспівав пісню, яка після 24 лютого отримала неофіційний статус пророчої. А гурт «Порнофільми» потрапив у неофіційний список заборонених на рашці.
Пісня називається «Русскій Хрістос ідьот». Він прийшов. І показав всю свою сутність.
