Думаю, що постійні читачі «ЕХО» добре пам’ятають, що автор цієї статті під час президентських виборів, та й після них, дуже скептично ставився до Володимира Зеленського, як до політика, до його можливості керувати державою.
Але війна, точніше, поведінка Володимира Олександровича з першого дня її початку, примусили дещо переглянути своє ставлення до нього. І вже не вперше відзначити його надзвичайну сміливість, як людини і як державного діяча.
Більше того, навіть рашистські пропагандисти вимушені визнати, що український Президент, на відміну від їх жалюгідного хворого фюрера, своєю поведінкою надихає народ саме на Перемогу. Особливо кацапи занили після звільнення Херсону та візиту в це місто Зеленського.
І зараз ми всі в режимі реального часу стаємо свідками історичних подій та підтвердження дії історичних законів. Зокрема, бачимо, якою важливою, частенько вирішальною, є роль однієї людини, однієї особистості.
Здавалося б, ну, що такого видатного зробив Зеленський із початку війни? Він же не керує військами, адже для цього є генерали. Тим більше — не сидить у окопі.
Але давайте разом уявимо ситуацію і розвиток подій у випадку, якби Зеленський у перші дні війни виїхав із Києва та країни. Судячи із численних повідомлень у ЗМІ, така пропозиція з боку американців була. Та й підстави були. Адже рашисти вже в перші дні війни зайшли в Київ і готували свій десант для висадки на околицях столиці.
І от Президент покидає столицю. Це можна було б назвати евакуацією, тимчасовим переїздом і ще багатьма словами. Але по факту — це втеча. І можна тільки уявити, як би командувалось та воювалось генералам і солдатам після того, як їх Головнокомандуючий утік. І уявімо, із яким «бажанням» надавали б Україні озброєння західні союзники, наскільки дешевше було б утримувати українського Президента десь у Варшаві чи Вашингтоні, ніж витрачати мільярди доларів на снаряди, артилерійські установки чи системи ППО.
Але він не втік. А потім у перші дні, при першій же можливості приїхав у звільнені українські міста. Ізюм, Херсон...Віримо і сподіваємось, що цей перелік швидко поповниться. І далі будуть Донецьк, Луганськ, Сімферополь і Корсунь (екс-Севастополь).
І для порівняння. Рашистське нещастя засіло в бункері, під цілодобовою охороною не лише ефесбешників, а й ракет із ядерним зарядом. Старе, хворе, зле на весь світ і глибоко нещасне. У результаті, і країна його з кожним днем стає все нещаснішою, і армія його втрачає позиції та бойовий дух.
Так що як не крути, а свою місію Президент Зеленський виконує із честю. А з ним — і армія, і народ, і вся держава. У протистоянні двох лідерів, двох символів держави Україна вже перемогла. Перемогла із першого дня війни. Отже, переможе і на полі бою.
