Кілька тижнів тому пішов із життя добре відомий жителям Кобеляцької та Білицької громад Олег Охріменко. Його сестра має досить багато запитань до місцевих медиків. На її думку, йдеться, по меншій мірі, про недостатній професійний рівень та халатність. А можливо — і про кримінальне правопорушення.
Олег Охріменко був досить частим «гостем» на сторінках «ЕХО». Незважаючи на інвалідність, чоловік вів досить активний спосіб життя і не боявся надати розголосу тій чи іншій проблемі.
Вперше ми написали про Охріменка в липні вже досить далекого 2019 року. І після цього його прізвище неодноразово фігурувало в ЗМІ. Зокрема, телеканал СТБ та «ЕХО» випустили в світ сюжети про те, як Олег шукав свого батька. У результаті, знайшов рідного дядька. Але мав надію, що знайде десь в далекому Казахстані і найбільш рідну людину.
Олег Охріменко безумовно був людиною неоднозначною. Із долею, про яку можна знімати повноцінний кінофільм. Фільм про те, як, не дивлячись на справжні чи надумані проблеми, потрібно не впадати у відчай, а продовжувати діяти і досягати потрібного результату.
Востаннє автор цих рядків спілкувався із Олегом Охріменком 14 січня. Олег подзвонив і повідомив, що перебуває в кобеляцькій міській лікарні. Йому ампутували другу ногу. Попросив, аби прийшов кореспондент. Олег мав щось розказати. Що саме — не повідомив.
Якоїсь тривоги чи занепокоєння в голосі Олега автор цих рядків у ході розмови не почув. Співрозмовник, не дивлячись на тяжку тільки-но пережиту операцію, звично бадьорився.
14 січня прийти до Олега не вдалося. А 15 на телефонні дзвінки він не відповів. По плану було прийти в лікарню 16 січня. Мав отримати інформацію про будні закладу і, паралельно, зустрітися з Охріменком.
Але вранці 16 січня зателефонували жителі Кобеляк, які знали Олега, і повідомили, що він помер. Цю інформацію підтвердив і головний лікар Володимир Казирод.
Алла Лищенко має до медиків запитання
Що ж, люди помирають. У тому числі й у стінах медичних закладів. Надто — після хірургічних операцій, маючи тяжкі патології. Тому звістка про смерть Олега не стала якимось шоком. Адже медицина не всесильна.
Та через кілька днів до редакції зателефонувала вже сестра Олега Охріменка.
Алла Лищенко повідомила, що має підстави для обурення. На її думку, мова може йти про, по найменшій мірі, халатність з боку кобеляцьких медиків.
За словами Алли Лищенко, вона сама є професійним медиком. Працює в Києві. І, будучи професіоналом, неприємно шокована діями своїх колег із кобеляцької лікарні.
Алла Вікторівна, похоронивши брата, написала одразу кілька заяв до місцевого відділення поліції з вимогою відкрити кримінальні провадження за фактом смерті її брата. Окрім того, вона вимагає, аби в лікарні провели своє службове розслідування. Водночас, Алла Лищенко, не надто сподіваючись на ретельність розслідувань, які мають провести місцеві медики і правоохоронці, вирішила надати розголосу подіям, які мали місце.
Ось про що вона розповіла:
— Мій брат Олег Охріменко, згідно із документами, помер 15 січня 2023 року. 18 січня я звернулася до головного лікаря Кобеляцької міської лікарні Володимира Казирода та завідуючого хірургічним відділенням Ігоря Задорожного із проханням надати мені пояснення з приводу лікування та обставин смерті брата. На жаль, належної відповіді не отримала.
Що мене цікавило
Мене цікавило і цікавить до сьогодні, чому в свій час Олег Охріменко був виписаний із хірургічного відділення кобеляцької лікарні, маючи виражені ознаки набряку нижньої кінцівки та супутній больовий синдром? А завідуючий відділенням Ігор Задорожний пише, що пацієнта виписали в задовільному стані. Не знаю, можливо, у Кобеляках нестерпний біль в нозі і вважається задовільним станом. Але в середовищі професійних медиків — ні.
Якою була необхідність у проведенні ампутації нижньої кінцівки в січні 2023 року на фоні того, що кобеляцькі медики знали про те, що Олег зовсім недавно, точніше, в грудні 2022‑го, переніс інсульт?
Які підстави були для того, щоб хворого в ранньому післяопераційному періоді перевели із хірургічного відділення в паліативне? А Олег помер саме там, у хоспісі. Це підтверджується супровідними документами.
Але це ще не все. Мало того, що мій брат помер у хоспісі. Є всі підстави думати, що він помер у муках, не отримуючи належної медичної допомоги. Адже протягом практично всього післяобіднього періоду в кобеляцькій лікарні не було чергового лікаря. Фахівець з’явилася на робочому місці о 20‑й годині вечора.
Між тим, о 18‑й годині 28 хвилин Олег мені зателефонував. І розповів, що його самопочуття різко погіршується. Зокрема, знижується артеріальний тиск. До речі, сам він виміряти тиск не міг. Отже, хтось це зробив. Але тоді запитань стає лише більше. Чому про стан хворого не повідомили лікаря? А якщо повідомили, то чому лікар бездіяв?
Я мала розмову з лікарем, яка чергувала в той день. Вона сама розповіла, що прийшла на роботу о 20‑й годині. А в палату до Олега зайшла вже опівночі.
Тобто, весь цей час мій брат страждав і помирав. А це вже серйозно. І справа тут не лише в моральному аспекті чи стані дисципліни в кобеляцькій лікарні.
Адже в Україні є Кримінальний кодекс. А в ньому є стаття 135 частини 3 та стаття 136 частини 3. І ними передбачена серйозна відповідальність за залишення людини в небезпеці та ненадання допомоги особі, котра перебуває в небезпечному для життя стані.
Далі — більше. І страшніше. Про смерть мого брата мені повідомили не лікар чи завідувач відділення. З номера Олега зателефонувала людина, яка не представилася. І сказала:
— Олега немає.
Відповідні нормативні документи вимагають, аби був проведений розтин тіла для з’ясування причини смерті. Адже людина померла в лікувальному закладі.
Розтину ніхто не робив. Чому? Можливо, відповідь криється в тому, що відбувалося далі.
Замість довідки про смерть — поліцейські з автоматами
Коли я приїхала в Кобеляки, щоб поховати брата, то мала ще й пройти через кола місцевого медико-бюрократичного пекла.
Уявіть собі ситуацію. Олег помер, якщо вірити документам, 15 січня. Я приїхала і мала неприємність говорити з головним лікарем Володимиром Казиродом 18 січня. Як уже було зазначено вище, розтин тіла ніхто не проводив. Але коли я почала вже просити видати мені довідку про смерть, аби похоронити рідну мені людину, ось тоді Казирод і згадав про розтин.
Уявляєте цинізм? Уже викопана могила. Тіло вже не в медзакладі. Усе готове для поховання. А довідки про смерть немає.
І Казирод фактично ставить мені ультиматум — або відмова від розтину і видана довідка про смерть, або чекайте на розтин. Звичайно ж, я була вимушена відмовитися від розтину.
За весь час нашого спілкування з головним лікарем кобеляцької лікарні я не почула жодного слова співчуття. Лише докори, ледве не образи, які довели мене до сліз. Натомість у ході розмови в кабінет лікаря зайшли… озброєні поліцейські. Які були підстави для появи блюстителів порядку, я й до сьогодні не розумію. Адже в той момент мова не йшла не те, що про запобігання злочину, а навіть про порушення громадського правопорядку. Окрім того, поліцейські мене чи когось іншого не опитували, протокол не складали. То що вони робили в кабінеті головного лікаря? Можливо, це був такий собі акт залякування, психологічного тиску?
Але й це ще не все
Як виявилося, вже після смерті Олега його телефоном користувалися сторонні особи. Із його номера дзвонили. Більше того, отримавши таки телефон брата, я виявила, що в ньому були видалені відомості про дзвінки, які він здійснював до мене. Тобто, хтось здійснив несанкціоноване втручання в оперативну пам’ять приладу. Чужого приладу, підкреслюю. А за це теж передбачена кримінальна відповідальність. Навіщо? Можливо, прагнули приховати фактаж, хронологію розвитку подій. От тільки не врахували, що в пам’яті мого телефону збережені дати, тривалість та інші дані наших із ним розмов.
Коли я забирала з лікарні речі померлого брата, то ніякого акту-опису передачі ніхто й не думав складати. У кобеляцькій лікарні про цю обов’язкову процедуру або не знають, або не бажають її виконувати. Можливо — порушують свідомо. Адже зникли деякі деталі з його медичної книжки. А це — дуже важливі дані для потенційного розслідування.
От саме тому я, Алла Лищенко, як сестра Олега Охріменка, як професійний медик, вимагатиму розслідування як цієї події, так і взагалі того, що твориться в стінах кобеляцької лікарні.
У людей може виникнути запитання. А навіщо? Брата ж не повернеш. Це правда. Але протягом кількох днів спілкування із кобелячанами мені вдалося вияснити, що подібні випадки нерозслідуваних смертей є ледве не нормою в Кобеляках. Але так не повинно бути. І так — не буде. От через це я й не мовчатиму і не зупинюся.
Від редакції: безумовно, ми готові надати можливість для коментарів і головному лікарю Володимиру Казироду.
