Уже багато років не затухає цікавість журналістів до незвичайної долі нашого земляка із Чернечого Яру на Диканщині, військового льотчика, Героя Радянського Союзу Івана Даценка. Особливо до післявоєнної сторінки його біографії. Адже достовірно відомо, що після війни він опинився в Канаді й став вождем індіанського племені.
Іван Даценко
Цього разу інтерес до постаті знаменитого льотчика викликала книга «Небо и земля Ивана Даценко», яка готується до друку у видавництві «Дивосвіт». Її автор — полтавський літератор Олександр Щербаков. Колишній кадровий військовий проходив службу в рідному полку Даценка — 10 (226) гвардійському Сталінградсько-Катовіцькому Червонопрапорному авіаційному полку дальньої авіації. Олександр В’ячеславович розповідає, що багато років тому дізнався про героя, на рахунку якого значилися сотні збитих фашистських літаків, та про його долю від заступника командира полку з авіаційної служби, який умів і любив розповідати різні історії. Уже тоді виник задум написати книгу. І ось десятирічна праця завершена. Випуск книги приурочено 70-літтю славного полку, який відзначатиметься 27 травня. На жаль, у кінці 80-х цей військовий підрозділ було розформовано.
Полтавець Іван Даценко потрапив на війну так, як і більшість його однолітків. Спочатку була школа льотчиків, затим 10 (226) авіаційний полк, де він і розпочав свій бойовий шлях. Поступово вдосконалюючи свою майстерність, Іван став визнаним льотчиком-асом, за що однополчани стали його називати Нічним Орлом. Чимало рядків присвятив своєму тезці командир полку Іван Бровко, який упродовж війни вів щоденник. Доля розпорядилася так, що двічі Даценко потрапляв у полон до фашистів, але щоразу мужньому солдатові вдавалося тікати. Фактом із біографії льотчика є й те, що певний час, переховуючись після втечі, він перебував у партизанському загоні на території Польщі. Тоді там діяло їх багато. Автор повісті обрав той, яким керувала реальна особа — командир Шангін. Олександр В’ячеславович розповідає, що під час роботи над біографією Даценка знайшов свідчення, що в кінці війни його бачили в Берліні.
А далі сліди губляться. Ніхто не знає, як наш земляк опинився в Канаді. Можливо, так і загубився б Даценко на чужих просторах, якби не інтерв’ю з відомим танцівником Махмудом Есамбаєвим, надруковане в газеті «Труд» на початку 70-х років. Воно прозвучало тоді як бомба: Герой Радянського Союзу, колишній бойовий офіцер став вождем індіанського племені в Канаді. Інтерв’ю передруковували потім різні газети, але Есамбаєв жодного разу після цього не виходив ні на які контакти з пресою чи рідними Даценка. А перед самою смертю спростував сказане. Є припущення, що з «балакучим» танцівником поговорили у відповідних органах і змусили відмовився від своїх слів.
А зустріч Махмуда Алісултановича з нашим земляком відбулася таким чином. У 1967 році в Монреалі проходила Всесвітня виставка досягнень «Експо-67». Як писала тоді преса, у канадській виставці взяли участь 62 країни. Радянський павільйон займав територію 16 тис. кв. м і називався «Кришталевим замком» або «Летючим дахом». За даними канадської корпорації, у павільйоні Союзу побувала рекордна кількість відвідувачів — 13 млн. осіб, 2-е місце зайняла Канада, Франція і США за відвідуванням посіли третє. Есамбаєва та ще багатьох артистів із СРСР запросили виступити перед учасниками та відвідувачами виставки. Зустрічаючи в аеропорту знаменитого танцівника, представники канадського уряду запитали, що він хоче побачити в їхній країні. Той, звичайно ж, виявив бажання подивитися танці індіанських племен.
Через кілька днів Махмуд Алісултанович потрапив до племені могавкі кохнавік, зустрівся з його вождем і був немало здивований, почувши від нього українську мову. Вождь назвався Іваном Івановичем Даценком. Незважаючи на те, що Есамбаєв згодом зрікся свого інтерв’ю, завдяки передачі «Жди меня», на яку звернулася рідна племінниця Даценка на початку нового тисячоліття, знайшлися ще очевидці, як побували тоді разом із танцівником у резервації. Вони принесли на передачу навіть фото вождя в національному одязі й підтвердили інформацію про його українське походження.
Сестра Дарина все життя чекала старшого брата. Вона без експертизи впізнала його в індіанському вождеві. Племінниця багато писала в різні інстанції Канади, але відповіді так не отримала. Автор повісті «Небо и земля Ивана Даценко» Олександр Щербаков, вивчаючи матеріали для повісті, висловив свою думку. Виявляється, в Канаді не існує інституту прописки, тому загубитися там легко. Другою, найвірогіднішою причиною мовчання Даценка міг стати канадський закон, який діє в індіанських племенах. Якщо виявиться, що вождь індіанців має «неіндіанське» походження, то його діти втрачають право на спадщину батька. А Даценко, судячи з розповідей відвідувачів резервації, успадкував від тестя (який, до речі, був із Росії й теж мав слов’янські корені) чималий кінний завод та землі. У нього було четверо синів. Тож він, очевидно, не захотів руйнувати все, що мав.
Не склалася доля реальної нареченої Івана Даценка Марійки, кохання до якої проходить червоною ниткою через усю повість. Після війни Марія Міняйло працювала вчителькою, директором школи. Вона так і не вийшла заміж, залишилася вірною Іванові до кінця свого короткого життя, бо померла невдовзі після війни, у 50-і роки.
Автор повісті Олександр Щербаков із 60-х років мешкає в Полтаві. Маючи нахил до музики та співу, у молоді роки він був солістом двох ансамблів, коли жив у Южноуральську Челябінської області. Разом із місцевими композиторами написав кілька пісень про це місто. До кількох із них сам написав музику. І от уже понад 40 років радіостанція міста Южноуральська розпочинає свою роботу позивними мелодії, автором якої є полтавець Олександр Щербаков, а невдовзі він стане й автором щойно надрукованої захоплюючої повісті про нашого славного земляка.
