Днями мав розмову із кобеляцьким підприємцем. Чоловік із розряду успішних. Усе в нього є. І кошти для хорошого життя, і певний статус у суспільстві.
Але чоловік в розмові висловив невдоволення. Він незадоволений нинішньою кобеляцькою владою. Хоча одразу зазначив, що не був і не є фанатом і влади минулої, читай — Олександра Олександровича із його авторитарним стилем, що межує із самодурством.
Підприємець сказав:
— Ну із Саничем мені все зрозуміло. Від нього всі, хто його добре знає, нічого іншого й не чекали. Але ж ці, нинішні, ну це ж кошмар. Від них взагалі нічого чекати.
Про попередників Санича ми не говорили. Цілком можливо, що підприємець має претензії і до Олександра Ісипа та його команди. Зрештою, у чоловіка характер може бути таким. Та й претензії можна пред’являти будь-якій владі, бездоганних керівників, як і будь-кого із людей, не існує в природі.
Безумовно, далеко не бездоганними є і люди, які зараз знаходяться у владних кабінетах Кобеляцької громади.
Підприємець, із яким розмовляли, розставив акценти:
— Ну, Василь Васильович… Ми ж всі розуміємо. Нічого він не вирішує… Олена Володимирівна… Ну вбрання щодня міняє… Більше сказати нічого. Яку серйозну проблему вона вирішила? Сміття? Уже й не смішно. Ще два зами… А як їх хоч звати? Але головне не це. Головне, що вони не самостійні в рішеннях. Усі ж у Кобеляках знають, що все вирішує Віталій Володимирович.
Нічого гріха таїти, наведена теза нині є основною під час розмов про кобеляцьку владу.
А дехто із кобелячан, із числа тих, хто не боїться говорити виключно за спинами чи в соцмережах, уже прямо висловлював претензії автору цих рядків. Мовляв, попередників ти критикував гостріше і завзятіше, а про цих мовчиш.
Тут давайте трішки пригадаємо. Якщо хтось має в мозку достатньо місця для так званої «довгої» пам’яті, то він може без проблем пригадати, що в перші півроку діяльності на посаді Олександра Копельця газета «ЕХО», зокрема і автор цих рядків, не критикували і його. Так, не підтримували, але й не критикували.
Якщо хтось забув чи не вірить, то є ж архіви. Є редакційний сайт, на якому розміщені і зберігаються всі «ехівські» публікації. Зайдіть, подивіться, а потім робіть висновки.
Продовжимо. Перші півроку, а можливо і довше, ми не критикували й Копельця. Аж доки не витримав покійний, світлої йому пам’яті, Сергій Попович. Як зараз пам’ятаю ту нашу розмову.
— Миколайович, чого ти мовчиш. Ти, що, не бачиш, що він творить?
— Бачу. Але ж ти казав, що я до нього занадто прискіпуюсь, дуже суб’єктивний. От я й давав змогу самому побачити і зробити висновки.
Так і зараз. Нинішня влада «зійшла на трон» у листопаді минулого року. То був кінець бюджетного року. Всі гроші в міській казні вже були розділені і використані. Нових надходжень ще не було. У людей, які прийшли до влади, ще не було достатнього управлінського досвіду, ще не були сформовані команди. На все це потрібен час. У тому числі, і час та право на помилки. Адже помилки — це теж нормально. Не помиляється тільки той, хто нічого не робить.
…Пройшли шість місяців. І якісь висновки робити вже можна. У тому числі, і погоджуватися із тезами, висловленими неназваним бізнесменом. Він просив про анонімність. І знає, що умова буде виконана.
Дійсно, нова команда у владі поки що, м’яко кажучи, не вражає. Єдиний, кого можна виокремити і назвати людиною, яка може і знає, що і як робити, — це новий директор комунального підприємства. Всі інші… Чекаємо.
Можливо, люди таки зрозуміють, що від них очікують самостійності, прийняття рішень, нехай навіть неоднозначних. Але самостійних. Адже на чужому горбу у рай, точніше, у владу під час виборів, не в’їдеш.
Та повернемося до розмови із нашим підприємцем. Він чи то щиро, чи із якимось потаємним умислом задав питання:
— Так що ж робити? Де ті люди, які зможуть достойно керувати Кобеляцькою громадою.
От тоді я розповів йому про розмову, яку мав із його колегою-підприємцем років десять тому, за часів «пізнього Ісипа» і навіть ще не «раннього Копельця». Він теж бідкався про проблеми містечка і тим, як впливати на владу.
А як впливати? Єдиний дієвий спосіб — самому ставати владою. Усе інше — від лукавого. При цьому навіть не обов’язково самому ставати міським головою чи депутатом. Є таке поняття в цивілізованому світі, як лобізм.
От збираються, приміром, разом десять-двадцять кобеляцьких бізнесменів. Із числа тих, кому від влади не потрібно нічого, окрім ефективної роботи. Думаю, що такі є.
І розробляють якусь концепцію. Що вони хочуть від місцевої влади і кого вони в ній бачать. Потім зустрічаються із тією людиною, яку вибрали. Розмовляють. І якщо знаходять порозуміння, то працюють на те, щоб та людина очолила громаду.
Підприємець, із яким розмовляв днями, поскаржився:
— Так де такі люди? Їх немає.
Відповідь — неправильна. «Такі» люди є завжди і скрізь. Просто концепції немає.
Як немає і бажання дійсно відкласти певні справи в бік і займатися питанням, яке не принесе грошей у сімейний бюджет. Немає бажання попрацювати.
Так було десять років тому. Так і зараз. Тому й омріяної влади не буде.
А отримають її ті, хто дійсно докладає зусиль. Хто може відкласти в бік інші справи і працювати 24 години на добу. Заради того, щоб мати реальну владу.
Якщо згадувати сучасну кобеляцьку історію, то автор цих рядків із нині живих може назвати лише два прізвища людей, які дійсно працювали в цьому сенсі і є реальними політиками.
Це — Копелець і Дорошенко. Можна по різному до цих людей ставитися. Але вони дійсно володіють певними навичками і слідують принципу «Бачу ціль, не бачу перепон».
А всі інші. Ті, хто хоче… То часу немає, то той хлопець чи дівчина, яких можна «посадити на трон», не подобаються. То грошей шкода.
Так. І шкода. І часу немає. І бездоганних людей навколо — теж. Але з такими думками владу не беруть.
А її саме, беруть. З неба не падає.
